6
– Сховай мене в літаку, що летить до Марракеша.
Щовечора невільник маврів у Джубі звертався до мене з цією короткою мольбою. Після чого, зробивши все, що від нього залежало стосовно власної долі, сідав по-турецьки і заварював мені чай. Відтак він спокійний за свій завтрашній день, бо довірив своє життя єдиному лікареві, який може його зцілити, звернувся до єдиного бога, який здатен його врятувати. Тепер, схилившись над чайником, він знову перебирає в пам’яті прості образи минулого – чорну землю рідного Марракеша, рожеві хатки, скромний добробут, якого нині він позбавлений. Він не ображається, що я відмовчуюсь, що не поспішаю повернути йому життя: я не така людина, як він сам, а сила, яку треба привести в дію, щось на зразок сприятливого вітру, який схопиться одного чудового дня і змінить його долю.
Насправді, я простий пілот, від кількох місяців – начальник аеропорту в Кап-Джубі, – і все моє надбання, це барак, що притулився до іспанського форту, а в бараку – таз для умивання, глек солонуватої води та куце ліжко, тож я не тішу себе ілюзіями щодо свого могуття.
– Побачимо, Барку… побачимо, старий…
Усі невільники звуться Барками, і його теж звали Барком. Він чотири роки у неволі, але досі не зрікся своєї ідентичності, пам’ятає, що був королем.
– Барку, чим ти займався у Марракеші?
У Марракеші, де, напевне, й досі мешкають його дружина і троє дітей, він мав гарне ремесло:
– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом!
Там його закликали каїди[5]:
– Мохаммеде, я маю биків на продаж. Прижени їх із гір.
Або:
– У мене тисяча овець на рівнині, віджени їх вище в гори, на пастівник.
І Барк, озброївшись берлом з оливи, скеровував великі переселення худоби. Він один відповідав за чотириногий народ, він угамовував найпрудкіших, бо скоро мали народитися ягнята, і підганяв найбільш ледачих, він показував шлях, і всі йому довіряли й корились йому. Він один знав, до якого обіцяного краю вони прямують і читав по зорях, він один посідав ученість, не доступну вівцям, він один, у своїй мудрості, встановлював, коли час відпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабістю і простодушністю стількох істот, обмитий до колін хвилями вовни, Барк – лікар, пророк і король – молився за свій народ.
Якогось дня араби запропонували йому:
– Ходімо з нами на південь по худобу.
Його вели три дні, а по тому, коли гірською стежкою вступили у володіння бунтівних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком і продали в неволю.
Я знав також інших рабів. Щодня я пив чай у шатрі якого-небудь мавра. Роззувшись, простягався на вовняному килимі, що становить єдину розкіш кочівника, і підвалина, на якій він зводить на короткий час своє житло, і насолоджувався перебігом дня. В пустелі всім єством відчуваєш, як минає час. Під палючим сонцем простуєш до вечора, до прохолодного вітерця, що освіжить тіло і змиє з нього піт. Під палючим сонцем дорога приводить людей і тварин до того великого водопою так само несхибно, як до смерті. Навіть неробство набирає сенсу. І кожен день видається гарним, як шлях до моря.
Я їх знав, тих рабів. Вони заходять у шатро, щойно вождь витягне зі скрині жаровню, чайник і склянки. В тих скринях зберігаються скарби кочівника: замки без ключів, вазони без квітів, люстерка за три су, стара зброя та інший мотлох, хтозна-як занесений у піски, як уламки розбитого корабля.
Відтак німий раб накладає в жаровню сухе бадилля, роздмухує жар, наливає води в чайник. Від роботи, з якою упоралось би дівчатко, у нього грають під шкірою м’язи, здатні вивернути з корінням кедр. Раб тихий і сумирний. Він цілковито занурений у рутину: готує чай, ходить коло верблюдів, їсть. Під палючим сонцем простує до вечора, а під крижаними зорями з нетерпінням чекає на палючий день. Щасливі північні країни, де пора року творить легенду: влітку – легенду про сніг, узимку – про сонце; смутні тропіки, де незмінно стоїть волога задуха; але щаслива також Сахара, де зміна спекотного дня і холодної ночі урівноважує людські сподівання.
Іноді чорний раб, сидячи навпочіпки при вході до шатра, тішиться вечірнім вітерцем. В обважнілому тілі невільника вже не ворушаться спогади. Він заледве пригадує, як його схопили – удари, вигуки, руки тих, що вкинули його у теперішню темінь. Відтоді він дедалі безнадійніше провалюється в химерний сон. Він, наче сліпець, позбавлений вигляду неквапливих річок Сенегалу чи білих міст полуденного Марокко, він, наче глухий, позбавлений рідних голосів. Він не є нещасним, цей чорний раб, він каліка. Закинутий випадком у чужий йому коловорот кочового життя, приречений вічно блукати нескінченними шляхами пустелі, він цілковито відірваний від свого минулого, від колись рідного дому, від дружини і дітей, що для нього так само далекі, як ніби вони померли.
Люди, що тривалий час жили великим коханням, а потім були його позбавлені, іноді втомлюються від своєї самотньої шляхетності. Вони покірно повертаються до життя і творять своє щастя з банальної прихильності. Їм солодко зректися себе, покірно слугувати іншим, злитися з повсякденням. Раб творить свою гордість з жаровні господаря.
– Ось, бери, – каже інколи вождь невільникові.
У цю годину господар добрий до раба, бо важкий, виснажливий день позаду, спека спадає, і вони вступають пліч-о-пліч у прохолоду. І він дозволяє невільникові взяти склянку чаю. А той, сповнений вдячності за склянку чаю, ладен цілувати коліна своєму панові. Невільника ніколи не беруть у кайдани. Немає потреби! Він щиро відданий! Він мудро зрікся ідентичності поваленого чорного короля – він тепер лише щасливий раб.
Втім якогось дня його буде звільнено. Коли він постаріє настільки, що не вартий буде одягу і харчів, йому дарують необмежену волю. Впродовж трьох днів він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи себе на послуги і дедалі підупадаючи на силі, а наприкінці третього дня так само мудро скулиться на піску. У Джубі я бачив, як вони помирали голяка. Маври споглядали їхнє довге часування, не зловтішаючись; їхні дітлахи бавилися поряд з тими сумними уламками, а на світанку мерщій бігли подивитись, чи воно ще ворушиться, але не сміялися зі старого служника. Такий був природний перебіг справ. Чоловікові ніби сказали: «Ти гарно попрацював, маєш право спочити. Засинай». Він лежав, випроставшись, відчуваючи голод лише як запаморочення, але не як несправедливість – а тільки вона завдає страждань. Потроху він змішувався з землею. Висушений сонцем і прийнятий землею. Тридцять років роботи, а тоді – право на сон і на землю.
Перший такий, що мені здибався, ні словом ні на кого не нарікав; але йому не було на кого нарікати. В ньому вгадувалась невиразна покірність, як верховинця, що заблукав у горах, і, знесилений, лягає у замет, кутаючись у свої марення і в сніги. Мене схвилювали не його страждання. Я в них не вірив. Але зі смертю кожної людини помирає невідомий світ, і я питав себе, які образи згасають у ньому? Які плантації Сенегалу чи білі міста Південного Марокко повільно йдуть у забуття? Мені не випадає пізнати, чи у цій масі чорної плоті згасають лише жалюгідніші турботи про приготування чаю та водопій для худоби, чи засинає душа невільника, чи, може, пробуджена передсмертними спогадами, в усій своїй величі вмирає людина. Міцна черепна коробка видавалась мені скринькою з коштовностями. Я не знав, які барви, які святкові картини, які скарби, непотрібні тут, у пустелі, вціліли у катастрофі. Осьде вона – важка, замкнена скринька. А я не знаю, яка частина світу мерхне в цій людині в дні її останнього сну, мерхне у цій свідомості і у цій плоті, що мало-помалу проростає ніччю і корінням.