– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом…
Барк, чорношкірий невільник, з усіх знайомих мені рабів, був перший, хто не корився. Пусте, що маври викрали його волю, що того дня він зостався на землі голий, як той новонароджений. Адже інколи Грім Господній за якусь годину спустошує все жниво на ланах. Одначе маври, позбавивши його всього добробуту, намірялися звести на ніщо його особистість. Проте Барк не зрікався себе, тим часом, як інші невільники легко дозволяли вбити в собі бідного погонича худоби, що мусив цілий рік у поті чола заробляти свій хліб!
Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на ліпше. Він не бажав радощів невільника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда він зберігав місце у своєму серці, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але ніхто інший там не замешкає! Барк нагадував того сивого садівника, що вмирає з вірності серед порослих травою алей, серед сумної тиші.
Він не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», він казав: «Мене звали Мохаммедом», мріючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне і самим воскресінням своїм прожене постать раба. Траплялось у нічній тиші його обсідали спогади, у всій своїй повноті, як пісенька з дитинства.
«– Серед глупої ночі він говорить про Марракеш, – розповідав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотній, не уникне таких нападів. Той, інший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелі, де до нього ніколи не підходила жодна жінка. Барк дослухався пісні джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очі, Барк уявляв себе у білому будиночку, над яким щоночі світить та сама зірка, а не тут, де сплять у наметі, знай мандруючи за вітром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таємничий спосіб оживали в ньому, наче притягнені магнітом, Барк ішов до мене. Він хотів мені сказати, що готовий, що ніжність його готова, і тільки повернення додому дозволить її вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усміхався, підказуючи мені хитрість, до якої я, звісно, сам просто не додумався:
– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в літаку на Аґадір…
– Барку, старий!.. Бідолаха Барк…
Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми сміли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври віддячили б за крадіжку і образу жорстокою різаниною. Вкупі з механіками Лоберґом, Маршалєм і Абґралем я намагався викупити Барка. Та маврам не щодня трапляються європейці, охочі до купівлі раба. Вони з того зловживали.
– Двадцять тисяч франків.
– Ти знущаєшся?
– Та ти глянь, які в нього дужі руки…
Так минали місяці.
Нарешті, маври зменшили свої апетити, і, спираючись на допомогу друзів, яким я написав у Францію, я відчув, що зможу викупити старого Барка.
Перемовини були непростими. Тривали вони цілий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на піску, п’ятнадцять маврів і я. Мені крадькома допомагав наш спільний з власником Барка приятель, розбійник Зін Улд Раттарі.
– Продай ти старого, – радив він другу, як я його навчив. – Ти його однаково втратиш. Хворобу спершу не видно, але вона у нього всередині. Якогось дня він раптом почне пухнути. Доки не пізно, продай його французові.
Іншому розбійникові, Раґґі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в оборудці, тож Раґґі теж спокушав власника:
– На ці гроші ти купиш верблюдів, рушниці, набої. Зможеш зібрати загін, щоб піти на французів. І так приведеш з Атара трьох або чотирьох новеньких рабів. Здихайся того старого.
І мені продали Барка. Шість днів поспіль я тримав його під замком у нашому бараку, бо, якби він кудись поткнувся до прибуття літака, маври б його знову схопили і продали куди-небудь подалі.
Але я визволив його з рабства. Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонію. Прийшов марабут[6], прийшов колишній власник Барка, а також місцевий каїд Ібрагім. Ці троє, що, піймавши Барка за двадцять кроків од форту, охоче відрубали б йому голову, заради самої тільки нагоди допекти мені, палко з ним розцілувались і підписали офіційні папери.
– Тепер ти наш син.
Згідно з законом він став за сина також мені.
І Барк перецілував усіх своїх батьків.
Весь час до свого від’їзду він згаяв у щасливій неволі в нашому бараку. По двадцять разів на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити літак в Аґадірі, а там, просто на аеродромі, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вільного чоловіка, як дитина, що вдає мандрівника: повернення до життя, автобус, юрби, міста, що він їх знову побачить…
Лоберґ прийшов до мене за дорученням Маршаля і Абґраля. Негоже, щоб Барк, зійшовши в Аґадірі, конав з голоду. Механіки зібрали для нього тисячу франків. Так він протримається, доки знайде роботу.
А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодійністю»: дадуть двадцять франків і вимагають подяки. А Лоберґ, Маршаль і Абґраль – авіамеханіки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинців, а навіть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як ті старі дами, що мріють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людині її людську гідність. Вони знали, незгірш за мене, що, коли мине радісне сп’яніння від повернення, першим з усіх друзів, Барка відвідає бідність, і не мине й трьох місяців, як він рватиме собі жили десь на ремонті залізниці, вивертаючи старі шпали. Буде йому набагато важче, ніж з нами, у пустелі. Але він мав право бути самим собою серед своїх.
– Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловіком.
Літак вібрував, готовий до польоту, Барк востаннє глянув на загублений у пісках Кап-Джубі. Коло літака зібралося зо дві сотні маврів, щоб побачити, яким буває невільник на порозі вільного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разі аварії літака.
А ми махаємо на прощання своєму п’ятдесятилітньому новонародженому, дещо стривожені небезпеками, що ними сповнений світ.
– Барку, прощавай!
– Ні.
– Як це «ні»?
– Ні. Я Мохаммед бен Лавсин.
Останню звістку про нього ми отримали від араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Аґадірі.
Автобус вирушав аж увечері, і Барк мав попереду цілий день. Спершу він проблукав містечком, здебільшого відмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбує, і сам стривожився і розчулився:
– Що тебе мучить?
– Нічого…
Заскочений цими несподіваними канікулами, Барк іще не відчував, що він воскрес. Так, він щасливий, але це його німе щастя іще не відділяло вчорашнього Барка від Барка сьогоднішнього. А як на те, йому віднині належить і сонце нарівні з рештою людей, так само, як право сидіти під склепінням арабської кав’ярні. І він всівся. Замовив чаю для Абдалли і для себе. То був перший учинок пана; він мав владу перетворити чоловіка. Втім, кельнер налив йому чаю, нітрохи нічим не здивований. Він не відчував, наливаючи чай, що славить вільну людину.
– Ходімо деінде, – сказав Барк.
Вони піднялись в район Касби, кварталу, що розташований в Аґадірі вище за решту.
До них підійшли малі берберські танцівниці. Вони були такі милі й догідливі, що Барк побадьорішав: саме вони, самі того не відаючи, прийняли його у новому житті. Вони взяли його за руку і поштиво запропонували чаю – так само гречно, зрештою, як вони частували б когось іншого. Барк хотів повідати їм про своє відродження. Вони лагідно сміялись. Вони були задоволені з того, що він задоволений. Бажаючи справити враження, він докинув: «Я Мохаммед бен Лавсин». Але це їх нітрохи не здивувало. Кожна людина має своє ім’я, і багато хто вертається з далеких країв.
Він знову потягнув Абдаллу до міста. Він блукав серед єврейських яток, дивився на море, думав, от, він може іти куди заманеться, він вільний… Але ця воля здалась йому гіркою – вона йому показала, наскільки йому бракує зв’язків зі світом.