Такий раптовий бунт, героїчну й відчайдушну втечу, що враз перетворює вождя на вигнанця, такий спалах гордощів, що скоро погасне, наче випущена ракета, щойно в справу вступить легка кавалерія Атара, зазвичай називають зрадою. Дивні, однак, ці напади безумства.
Як на те, історія Ель Мамуна типова для багатьох арабів. Він старів. А зі старістю приходять роздуми. І якогось вечора приходить усвідомлення, що він зрадив бога ісламу і, скріпивши ручканням угоду з християнами, втратив усе, що мав.
І справді, навіщо йому той ячмінь і те мирне життя? З воїна він зробився пастухом. Він пригадує, як жив у Сахарі, сповненій небезпек, де з-за кожного бархану чигала погроза, де зупинившись на ніч, він розставляв сторожу, і, вечорами, коло багаття, на звістки про пересування ворога дужче билися серця вояків. Він пригадує смак волі серед безкраїх просторів, який не забуде той, хто раз його скуштував.
І ось він безславно бродить скореними пісками, позбавленими своєї гідності. Сьогодні Сахара для нього справді лише пустеля.
Можливо, офіцери, котрих він потім позабивав, викликали у нього повагу. Але любов до Аллаха понад усе.
– Добраніч, Ель Мамуне.
– Бережи тебе, Боже.
Офіцери, загорнувшись у ковдри, горілиць простягаються на піску, ніби на плоту. Повільно обертаються зорі, і ціле небо позначає перебіг часу. Місяць схиляється до пісків, ідучи в небуття волею Премудрого. Скоро християни поснуть. Іще кілька хвилин, і в небесах сяятимуть лише зорі. І тоді досить буде лише кволого зойку цих християн, яким уже не пощастить прокинутися, щоб упокорені племена повернули собі колишню велич, і знов почали переслідування, і тим повернули сяйво піскам… Ще кілька секунд, і з непоправного народиться новий світ.
І він забиває сонними славних лейтенантів.
5
Сьогодні, в Джубі, я запрошений в гості до Кемаля та його брата Муяна, і у їхньому шатрі п’ю чай. Муян, суворий дикун, закутаний до самого рота в синє покривало, мовчки розглядає мене. Тільки Кемаль розмовляє зі мною і припрошує, частуючи:
– Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби – все для тебе.
Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляється до брата, вимовляє кілька слів і знову поринає в мовчання.
– Що він каже?
– Каже: «Боннафу викрав у Р’Ґвеібаті тисячу верблюдів».
Капітан Боннафу командує загоном мегаристів[4] з легкої кавалерії Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврів ходять про нього легенди. Про нього висловлюються гнівно, але ніби про божество. Його присутність надає цінності піскам пустелі. Зокрема, сьогодні він наче з неба впав з тилу у непокірних племен, що прямують на південь, сотнями женучи верблюдів, і, щоб уберегти своє найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись і стати з ним до бою. А нині, урятувавши Атар своєю появою в ролі архангела, і ставши потім табором на узвишші, він сяє там, привертаючи до себе погляди, і змушуючи тим племена маврів кидатись на його меч.
Муян дивиться на мене іще суворіше і знову щось каже.
– Що він каже?
– Каже: «Завтра ми підемо на Боннафу загоном у триста рушниць».
Я вже про дещо здогадувався. Три дні вони водять верблюдів на водопій, щось жваво обговорюють. Ніби споряджають вітрильник у плавання. І пасат уже виводить його на морські простори. З ласки Боннафу кожен крок на південь овіює слава. І, по-щирості, я не знаю, як розділити ненависть і любов, що веде цим шляхом.
Розкішним подарунком долі є ворог, якого так почесно вбити! Де тільки він покажеться, кочівники згортають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, не сміючи зіткнутися з ним віч-на-віч, але найдальшим з племен забиває памороки, мов закоханим. Вояки покидають свої мирні шатра, жіночі обійми, блаженні сни, усвідомивши, що не бажають іншого щастя, ніж по виснажливім двомісячнім поході на південь, знемагаючи від спраги, вичікувати, скулившись під вітром з піском, на світанку заскочити зненацька легку кавалерію Атара і, як буде на те воля Божа, вбити капітана Боннафу.
– Боннафу сильний, – визнає Кемаль.
Тепер я знаю їхню таємницю. Як ті чоловіки, що жадають жінку, марять, стежачи за її байдужою ходою, цілу ніч перекидаються з боку на бік, уражені, розпалені сном про її байдужу ходу, яку бачать у тому сні, так не дає маврам спокою байдужа хода далекого Боннафу. Обійшовши виставлені проти нього загони, цей християнин, перевдягнений мавром, на чолі двох сотень своїх піратів вдерся у нескорені території, де вже не владні французи, де будь-хто з його ж таки людей може скинути ярмо покори і на кам’яному вівтарі безкарно офірувати невірного своєму Богові, від чого їх стримує тільки престиж командувача; чи то лякає його безборонність. І цієї ночі він ввижається їм у неспокійних снах, іде байдужою ходою, і його кроки відлунюють у самісінькому серці пустелі.
Муян, знай, медитує, заклякнувши всередині шатра, подібний до барельєфу з синього граніту. Блищать очі і срібний кинджал – аж ніяк тепер не іграшковий. Як же він змінився цей мавр, відколи перейшов у стан бунтівників! Більше ніж будь-коли він свідомий своєї гідності й незмірно зневажає мене, бо ж він удосвіта піде війною на Боннафу, виступить у похід, гнаний ненавистю, що має всі прикмети любові.
Він в черговий раз нахиляється до брата, стиха щось каже і дивиться на мене.
– Що він каже?
– Він каже, що застрелить тебе, як зустріне десь подалі від форту.
– Чому?
– Він каже, у тебе є літаки, є радіо, є Боннафу, але у тебе немає істини.
Муян непорушний у складках синього покривала, подібний до кам’яної скульптури вбрання статуї, судить мене так:
– Він каже, ти їси траву, як коза, і свинину, як свиня. Твої безсоромні жінки не затуляють обличчя – він сам бачив. Він каже, ти ніколи не молишся. Він каже, навіщо тобі твої літаки, і радіо, і твій Боннафу, коли ти не маєш істини?
Я в захваті від цього мавра, який боронить не свою волю – бо в пустелі людина завжди вільна, – і не видимі оком скарби, – бо в пустелі таких немає; він боронить своє таємне королівство. Старий корсар давнини, Боннафу веде свій загін мовчазним океаном пісків, і, завдяки йому, табір Кап-Джубі уже не мирна стоянка безтурботних пастухів. Ввечері буря Боннафу, шарпнувши його фланг, змушує шатра щільніше притиснутись один до одного. Від тиші на півдні стискається серце – то загрозливе мовчання Боннафу! І Муян, бувалий мисливець, дослуховується до його ходи за поривами вітру.
Коли Боннафу повернеться у Францію, вороги його, замість радіти, гірко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога їхня рідна пустеля втрачає один зі своїх магнітних полюсів, і їхнє життя зблякне, і вони мені казатимуть:
– Твій Боннафу, навіщо він їде?
– Я не знаю…
Роками він вів з ними небезпечну гру, ставкою в якій було його життя проти їхнього. Він пристав на їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхні камені. Цілу вічність він когось переслідував і, так само як вони, шанував біблійні ночі на самоті з вітрами й зорями. А нині він показує, що, виявляється, гра не була для нього понад усе. Він безсоромно залишає стіл. А маври, відтак, полишені грати самі, вкрай збентежені, не розуміючи, який же сенс цього життя, якщо воно не вбирає людину всю до останку? Попри все їм хочеться вірити в нього.
– Твій Боннафу, він іще повернеться.
– Та не знаю.
Він повернеться, думають маври. Європейські ігри його відтепер не вдовольнятимуть – ні бридж з офіцерами, ні службові підвищення, ані жінки. Він повернеться, не витримавши без шляхетного життя вояка, де від кожного кроку колотиться серце, ніби йдеш назустріч коханню. Йому уявлялося, буцімто його життя тут було лише черговою пригодою, а у Франції він повернеться до чогось істотного; але він з огидою переконається, що справжні багатств він посідав тільки тут, у пустелі, яка, одна, давала йому зачарування піщаних просторів, ночей, цю тишу, цю колиску вітру і зірок. І якщо Боннафу повернеться, тієї ж ночі звістка про це облетить пустелю. Маври знатимуть, що він спить десь посеред Сахари, в оточенні двох сотень своїх піратів. Тоді вони мовчки поведуть на водопій своїх верблюдів. Приготують запаси ячменю. Перевірять зброю. Їх спонукатиме своєю ненавистю, що має всі прикмети любові.