Дами прибули вчасно, фляга теж не запізнилася.
– Ух, які симпатичні! – прорекла Ельза, яку багато хто, навіть ті, що жили довго і самотньо в пустелі, однаково назвали б потворною. Друга, Єлен, була незрівняно симпатичнішою за подругу, я б навіть сказав: було в ній щось ангельське, вона була більш стримана на слова та вчинки і тому цнотливо промовчала.
– Набридли мені ці мавпи! – вела далі перша. – Цілий день їм торочиш про любов до ближнього свого, вони кивають дружно, а потім уночі приріжуть свого сусіда і їдять його до ранку, а нам потім тельбухи на суп несуть… Брррр!
– Так, із м’ясом тут тугувато… – це, нарешті, подав голос мій білявий ангел.
Тут я згадав, як хтиво на нас із Джиммі дивилися двоє місцевих минулого тижня. Ми ще подумали, що гомосексуалізм докотився і до цих місць, Джим сміявся, а мені стало тоді млосно. Зараз мені знову стало млосно, але вже по-справжньому. Мене врятував Джеббс, який крикнув, що стіл готовий. Коли ми зайшли за ряди ящиків, простір, обгороджений ними, можна було цілком вважати за кімнату, мені стало зрозуміло, що готове, скоріше за все, ложе на трьох, а ми з Джиммі навіть на першій частині вечора будемо виступати статистами. Такого ми терпіти вже не могли і трохи перетрусили приготовлену для тріо «Zavodnyj Djebbs vs Chernytsі» постіль, скрутили ковдри і всілися на них верхи ближче до ящика з купою відкритих консервів. Сестри теж взяли найжвавішу участь у поділі постільних речей та приєдналися до нас, і всі заходилися наминати всі ті делікатеси «чорного дня», які ми дістали з найтаємніших ящиків. Джеббс їв за трьох, видно, збирав кілокалорії для вирішальної битви, а як дійшла справа до консервованих персиків, то він пробубонів із набитим ротом, що може на спір з’їсти й решту п’ять банок. Ніхто, звичайно, не дав здійснити йому настільки мерзенний план, і персики було розподілено більш-менш справедливо, але при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька…
Розділ третій
Не кожен дядько гідний окремого розділу та ще й з епіграфом…
Отже, при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька. Треба зізнатися, що я згадую його не тільки після цього слова, але і після деяких інших слів, а іноді й просто так, але сьогодні він мені згадався саме після цього. Я можу вам трохи розповісти про нього. Хоча я можу розповісти і багато – там вистачить на цілу книгу і не одну, але, я думаю, що і невеликого знайомства з моїм дядьком буде для вас цілком достатньо, він уміє досить швидко втомлювати, навіть у переказаному вигляді. Я називатиму його Дядько, так саме «Дядько» і неодмінно з великої літери. Хоча він дійсно доводиться мені рідним дядьком, і я прекрасно знаю, як його ім’я, але не згадуватиму його всує, а просто шанобливо називатиму його Дядько…
Так от, мій Дядько полюбляв жартувати. Ні, не у звичних виявах цього слова, прийнятих у нашій місцевості, таких як дружний регіт із героїв тупуватих комедій, що падають у калюжу, або підсипання несмертельної дози стрихніну в суп сусідові, коли ви у нього в гостях. Ні, мій Дядько вмів жартувати по-справжньому! Він був творець! Ущипливі слова, приколи та дотепи сипалися з нього на оточення, мов пряники з рогу достатку. Він умів жартувати з усього і всіх, не зупиняючись ні на мить. Не те щоб Дядько намагався все висміяти, ні – він просто не міг сприймати світ серйозно, як сприймаємо його ми з вами. Він говорив: «У житті взагалі практично не буває серйозних речей: над чим бідкаєшся сьогодні, завтра вже сприйматимеш спокійно, а післязавтра розповідатимеш, як анекдот. Так чому ж не сміятися відразу?»
Дядько до всього ставився з іронією. Іноді легкою та ледве помітною, іноді з навмисно грубою жовчю, але і ця жовч була сама по собі смішною, не тільки як критика по відношенню до кого-небудь, а просто сама по собі, така собі виставкова жовч у банці.
Всі люди, які оточували Дядька в різний час доби – будь то вечір або день, одна або сто осіб, усі вони зазвичай перебували в стані від кольок різної глибини та різкості до шоку середньої тяжкості в залежності від ступеня своєї підготовленості та градуса дядькового запалу в цей момент. Він ніколи не грав на публіку. Ніколи нікого не намагався смішити – він не був веселим добродушним клоуном із червоним носом і плоским глуздом. Він не працював на публіку, але мав потребу в ній. Дядько майже ніколи сам не сміявся над своїми жартами, навіть якщо народ навколо лазив рачки і благав про пощаду. Його обличчя завжди зберігало подобу маски, і цей контраст між запальним гумором і меланхолійно-відчуженим виразом обличчя створював іще більший резонанс у громадянах, які до того часу вже перестали лазити рачки, а просто здригаються в конвульсіях на підлозі.
Дядько ніколи не повторювався. Він вважав, що жарт, повторений двічі, перестає бути смішним. Щоправда, був і такий особливий розряд жартів, за визнанням самого Дядька, вся принадність яких полягала в їхньому постійному повторі та частому вживанні. Деякі були у Дядька завжди під рукою, решта просто валялися в передній кишені. Наприклад, його улюблений прикол про час. Завжди в будь-який час року, доби, розташування планет відносно Землі та Місяця, щодо припливів і менструального циклу, на запитання: «Котра година?» Дядько незмінно відповідав: «Пів на другу». Голос у нього завжди був впевнений і чіткий, такий міг би бути у лондонського Біґ-Бена, якби той умів говорити. Рідні вже так давно звиклися з цією часовою дядьковою константою, що перестали звертати на неї увагу. Чого не можна сказати про незнайомців, які бажали іноді ознайомитись у Дядька з їх розташуванням у часовому відрізку григоріанського літочислення і завжди одержували авторитетну відповідь: «Пів на другу». Декого це вводило в такий жах, що вони починали рухатися швидше фаворитів на скачках, на яких вони мали необережність запитати у респектабельного пана: «Котра година?» Потім жертви дядькового літочислення зазвичай підкидали вгору квитки зі ставками й ув’язненими в них залишками сімейного бюджету та швидше, ніж ті встигали опуститися на землю, щоб бути підібраними вдячними дядьковими племінниками, терміново відступали з іподрому, придумуючи на ходу для своїх жіночок несамовиті історії з життя викрадених гаманців.
Отже, Дядько ніколи не повторювався, але зерна його таланту іноді давали сходи на благодатному ґрунті штату Канзас. Заїхавши бувало в яке-небудь зубожіле містечко до своїх давніх знайомих на кілька пляшечок досить міцного чаю, Дядько міг почути жарт, із якого він міг і сам посміятися від душі. Причому не просто жарт, а цілий культ, пласт гумору, який виріс явно з якогось старого приколу, обріс подробицями, варіантами, шарами і черепашками, будучи при цьому одним із основних стрижнів місцевого фольклору. Дядько як щирий цінитель і знавець гумору неодмінно цікавився історією походження кожного перла. Звичайною відповіддю на це було коло здивованих облич і розведених рук мешканців цього конклаву: «Мовляв, це ти сам так пожартував багато років тому, коли був тут востаннє. Нам жарт дуже сподобався, ось ми і розвинули його!» Дядько, який дійсно забував майже всі свої вибрики хворого розуму вже наступного дня, незмінно всміхався в таких випадках, злегка піджартовував із послідовників, які оточували його, від чого останні починали почуватися генетично зміненими продуктами, і потім обдаровував їх черговими порціями нового компосту і до кінця вечора ніжився під покровом древа вибуялого жарту, кинутого ним у благодатний ґрунт, під побожні трелі місцевих мешканців.
Один із шанувальників дядькового таланту, який умів говорити, читати і записувати свої дрібні гадки в іще більш дрібний блокнотик великими літерами й через те іменував себе письменником, довго пропонував Дядькові написати книгу, ну або хоча б дозволити йому записувати дядькові жарти та використовувати їх у своїй книзі. Зробити це без дядькового дозволу прибічник не наважувався, оскільки це загрожувало відлученням від церкви шанувальників таланту Великого Смішного. Але Дядько завжди відмахувався від його пропозицій, ніби віником од мух: «Це буденно, нерозумно і нецікаво».