– А якщо ваші жарти раптом використовуватиме хтось інший? Якщо він напише книгу і заробить купу грошей? – не вгамовувався писака.
– Ну заробить і чорт з ним! Підхопить він кілька моїх жартів і носитиметься з ними, як убогий з цукеркою, що з того? Цукерку він свою з’їсть, гроші мають властивість закінчуватись, а мій гумор завжди зі мною! – У цьому місці він зазвичай ляскав себе по неосяжному животу, і всім відразу ставало зрозуміло, де у Дядька живе його колекція сміху і що вистачить її ще надовго. – Він підхопить кілька вуглинок біля мого багаття і гріється ними все життя, вони охолонуть, а нових йому взяти буде ніде. А я як діючий вулкан, що обдаровує навколишніх вічним вогнем, лавою і посипає їх голови попелом. – Потім Дядько зазвичай починав гиготіти демонічним реготом, ви не звертайте уваги, в геніїв часто не всі вдома, а хто вдома, ті звичайно голодують. Родина Дядька не виняток, – якби він займався її прохарчуванням і проживанням, то цей осередок суспільства був би вже давно і надійно закопаний на глибині шести футів у дерев’яних скриньках.
Життєзабезпеченням у дядьковій родині займалась, як і в більшості сімей, його дружина – тітонька Джинджер. Вона мала невеликий, але достатньо успішний магазинчик, який годував не тільки її, Дядька, все їхнє потомство, але ще з десяток дрібноспоріднених дармоїдів, включаючи мене самого.
Сам Дядько за своє життя змінив близько мільйона професій. Він змінював їх так швидко, що, не встигаючи як слід приміряти на себе одну шкуру, вже ногами влазив у наступну. Наприклад, виходив він зранку з дому влаштовуватися теслею, приходив у пожежне депо, вступав туди на службу диспетчером і після підозріло швидкого повернення додому думав уже про кар’єру моряка. Ніч, проведена за штудіюванням морського атласу та розкурюванням люльки, виливалася в похмурий ранок, морську хворобу та думки про кар’єру хлібороба.
Іноді Дядько досить сильно захоплювався і його вистачало на кілька днів зосередженої співпраці з якимось одним видом людської діяльності. Але тоді вже коротким ставало терпіння роботодавців, бо такого напливу раціоналізаторських пропозицій не міг витримати і переварити жоден мозок у світі, у тому числі й Ейнштейна, і самого Дядька. Причому мозок останнього і не замислювався про обробку своїх ідей, він їх просто виголошував у Всесвіт. Думка про те, що Космос вирішить одного прекрасного для всіх дня помститись і поверне всю цю маячню назад у голову першоджерела, Дядька не лякала.
Коли список вакансій і варіантів працевлаштування в нашому і всіх сусідніх містечках закінчувався і Дядько був не в настрої заходити на чергове коло, а нерозтрачена енергія ще вирувала в його самоварному тілі, то він брався за створення принципово нових професій і родів занять в історії людської цивілізації. Позаяк тітка Джинджер раз і назавжди перегородила своїм двохсотфунтовим торсом і шестирозмірним бюстом шлях Дядька в дрібний і середній бізнес, що вимагав хоч найменших грошових вкладень (на великий у нього вистачало ідей, не вистачало кредитоспроможності, особливо після тієї дохлої історії з розведенням песця в умовах напівпустелі), то Дядькові нічого не залишалось, як періодично намагатися захоплювати неосяжний ринок із надання послуг для населення, що нічого не підозрювало. На жаль, більша частина потенційних, але недалеких клієнтів нашої найближчої округи не була готова до таких сміливих експериментів як: психоаналіз і персональний гороскоп для великої рогатої худоби або масовий гіпноз із психозом і поголовною здачею домашніх шкідників на справедливий суд господарів. Щоправда, ідея міжзоряної експедиції на Венеру 2024 року знайшла своїх прихильників у вигляді Малюка Кіда, довгожителя нашого містечка, першого і єдиного учасника цього сміливого і, очевидячки, дуже потрібного для всього людства проекту. Дядько завалився до Малюка просто на його дев’яносторіччя і вручив йому щойно виготовлений власноруч буклет, зроблений із розірваної коробки з-під відеокасети із зображенням Чейсі Лейн у досить відкритому зоряному костюмі з одного боку і намальованої фломастером ракети з крилами та пропелером з іншого, з підписом: «Лети або здохни!» Малюк відразу ж вибрав летіти і тут же зробив вступний внесок у розмірі $19,99. Наступного ранку все місто було в курсі цієї історії, а Малюка Кіда було успішно перейменовано на Астронавта Кіда, а потім на просто Астронавта. Наступні п’ять років на свої дні народження він справно отримував шоломофони та гермошоломи, штурвали та шматки обшивки «Челленджера», каністри з авіаційним бензином, консерви з терміном зберігання більше тридцяти років, а також обважнювальний водолазний пояс, аби не так бовтало в невагомості, а також весь інший непотріб, який йому неодмінно знадобиться в польоті. Ініціатором більшості подарунків, як неважко здогадатися, виступав сам Дядько. Але, на жаль, для оточення і, напевно, на щастя для самого себе, Малюк Кід, він же Астронавт, зрештою вирушив у подорож до зірок без нічого, прихопивши лише свою душу в жовтні 1995 року. На могилі ж із його тлінним тілом лежить скромна пам’ятна плита: «Тут спочиває Малюк Кід, перший і єдиний астронавт нашого міста».
Повернімося до Дядька. Так от, головним його захопленням була не постійна звичка міняти роботу і навіть не умертвіння морального обличчя сусідів, там він не зустрічав ніякого опору – досягти вершин його сарказму, а тим більше поборотися з ним на рівних не було до снаги нікому зі смертних. Справжньою пристрастю Дядька були суперечки. О так! Тут він розкривався повністю! Тут була боротьба! Та яка боротьба, тут була війна, винищування, апокаліпсис! Тут був противник – живий, поки ще живий і не згодний із тим, у що свято вірив Дядько. А той умів вірити до скону! І позаяк дядьків світогляд і коло інтересів дорівнював трьомстам шістдесяти градусам, а гаряча і безповоротна віра в нестандартне тлумачення подій і предметів у Дядька не мала меж, додайте до цього химерний і задерикуватий характер мого родича та помножте все це на кількість жителів нашого містечка і ви отримаєте приблизну кількість укладених Дядьком парі.
Я не втомлюватиму вас і без того злегка стомлених дядьковим товариством читачів, перерахуванням усіх суперечок, в яких брав участь Дядько, пройдуся лише по деяких. Скажу відразу, що більшість цих суперечок так і залишилися нерозв’язаними, з причини малих можливостей перевірки їх на практиці або обмеженості людського життя й терпіння для перевірки кінцевого результату. Наприклад що раніше згасне: Місяць чи Сонце? Га, який розмах? Або чи проріжеться у людини в результаті еволюції третє око? Навіщо йому це треба було знати і ще про це сперечатися? Не знаю.
Зазвичай людина, що вступає з Дядьком із необережності в суперечку, вже через п’ять хвилин була готова визнати свою поразку під напором дядькової харизми й аргументів упереміш із часниковим перегаром. Але нам не потрібні легкі перемоги! Для початку Дядько давав нищівну характеристику для свого візаві, його найближчих родичів, їх розумового та фізичного здоров’я. Далі зазвичай ішли прозорі, некарані, але в той же час досить однозначні натяки на кровозмісний зв’язок усіх фамільних гілок протистійної сторони за участі різних тварин, аж до тотемних. Якщо цього було мало, тоді Дядько коротенько проходився по темі майбутнього покоління його противника, яке може з’явитися в результаті такого способу життя, якщо вже поточне несе на своєму обличчі всі ознаки генетичних змін. Якщо суб’єкт суперечки ще не намагався придушити Дядька, а зробити це з його майже трьохсотфунтовою тушею та бичачою шиєю було практично нереально, але в той же час подавав хоч якісь ознаки життя, то приступали до практичної перевірки предмета суперечки, якщо таке було можливим. Тут доходило до всякого: приклеювання машини до асфальту і спроби її самостійного відриву (беруть участь різні марки клею й автомобілів), протягування носової хустки через ніс і рот – тут Дядько трохи набив руку, і ми стабільно брали це очко, випивання на швидкість літра соняшникової олії разом із опонентом! Тут головне було вчасно зупинитися, точно знаючи свою дозу, після якої ти зазвичай починаєш блювати – Дядько цю дозу добре знав, а противник зазвичай ні. Ну і так далі…