Я почав мислити по-іншому і жодного разу про це потім не пошкодував. Тому, коли через кілька років після того, як Джим відкрив у мені ендорфіновий краник, одного прекрасного літнього вечора він зупинився біля моєї хвіртки й запропонував вирушити помандрувати, я відразу ж погодився. Тому що я знав: попереду нас чекає ну просто море ендорфіну, за яким ми пливли, пливли, поки не припливли тепер самі знаєте куди.
Наприкінці третього тижня перебування в цьому африканському таборі, коли занепокоєння з приводу довгої відсутності більшості нашої наукової експедиції на чолі з її ідейним вождем почав висловлювати навіть ходяча жертва ендорфіну на ім’я Джим, від професора і компанії надійшла звістка. Точніше не від них, а про них – ми отримали у вигляді випуску місцевої щотижневої газети, яку я б назвав щодвотижневою, бо виходила вона раз на тиждень, а привозили її в місцеве місіонерське відділення раз на два тижні, разом із поштою й іншими необхідними речами саме раз на два тижні. Місія розташовувалася в тому маленькому селі і складалася з одного будинку і декількох черниць. Поки наші відносини полягали тільки в обміні деякими продуктами та наданням нам люб’язної можливості ознайомитися з місцевими новинами за допомогою вищеназваної газети.
Джеббс, ледве отримавши газету в руки, відразу весь заглибився в пошуки в ній хоч якоїсь інформації про прибуття настільки важливої наукової експедиції, а краще власного портрета на повний зріст, у мисливському костюмі та корковому шоломі, щоб одна нога на трупі лева, а у другій руці рушниця та щоб димок іще йшов… На що я зауважив, що Джеббс міг бачити лева тільки в зоопарку і то, тримаючи в цей час за руку маму. На що він відповів: навіть уже ескімоси застосовують фотомонтаж для отримання красивих краєвидів Аляски, хоча всім давно відомо, що там, крім нафтових вишок, уже нічого не залишилось, і я сам міг би бути вже в курсі цього досягнення, якби ми з цивілізацією не розвивалися в протилежних напрямках. Але в цій милій країні напевно знайшлося б кілька відчайдушних хлопців, які змогли б увічнити особистість Джеббса на сторінках своєї передовиці, якби було в них трохи більше вільного часу.
Нашу дискусію, яка дещо затяглася, перервав чи то напівкрик, чи то напіввидих Джима: «О, знайшов!» Ми тут же заглянули в його, другий, більш свіжий випуск і виявили, що знайшов не Джим, а знайшли прикордонники, точніше, виявили та затримали банду незаконних видобувачів алмазів на кордоні з сусідньою країною. Були й фотографії, дві: професора з наручниками і вантажівки без. У статті також вказувалося, що досі не виявлені інші члени банди, а також їх базовий табір, але ведуться їх активні пошуки. Мовчки і спокійно ми відірвали погляд від чотирьохсмугової капосної газетки і повільно оглянули горизонт. Майже одночасно наші очі вперлися в малесенький стовпчик пилу, який був так далюсенько від нас, дуже повільнюсенько наближався і означав значнісінькі проблеми. У житті я б не повірив, що люди в змозі рити так швидко окопи, якби не брав участь у цьому сам. Причому я бачив працюючого Джеббса, а це було вже саме по собі неймовірною подією, і що заради цього видовища варто було проробляти сюди настільки довгий шлях.
За сорок хвилин, протягом яких хмарка пилу повільно перетворювалася на стовп пилу, що тягнувся за військовим джипом, ми встигли ґрунтовно окопатись, і якби у нас було кілька гармат, Роммель був би нам уже за виграшку. На джипі приїхали двоє. Засмаглі негри, у формі, з автоматами і недобрими обличчями. Ми як могли намагалися надати своїй англійській місцевого акценту й навперебій ним говорили, що ніяких бандитів ми не знаємо, вантажівки їх ніколи не бачили теж, на якому кораблі вони припливли разом із нами, ми не знаємо, і коли вони обіцяли повернутися, ми теж не в курсі. Військові, так і не промовивши ні слова, і, сподіваюся, не зрозумівши нічого з тієї нісенітниці, що ми верзли, проїхали далі до села. Проїжджаючи через півгодини назад, вони знову подивилися на нас, але ми були вже підготовлені – дружно кланялися, казали: «Маса, маса» і махали Джеббсовою білою хусткою в горошок. Коли хмара за джипом почала знову зменшуватися, ми попадали під тент від утоми і нервової напруги та ухвалили спільне рішення: на честь нашого спасіння сьогодні ввечері влаштувати свято, дмухнути і покликати дівок.
Дмухнути – це означало викурити мою заначку – лапату гілочку марихуани, яка вже давно чекає свого часу в книзі, що її читає іноді Джим, де вона дбайливо зберігалася вже не перший місяць в очікуванні особливого випадку. Покликати дівок – це запросити двох метких сестер-черниць, які ще кілька років тому були нью-йоркськими повіями, що потрапили одного разу в неприємну історію у Великому Яблуку, і, щоб не годувати риб у Гудзоні, вони вважали за краще стати на шлях Божий, але якомога далі від рідного берега. Одну з них звали Ельза, а іншу Єлен, хоча вона просила називати її Єлена, щоб вона не забувала своє російське коріння, але ми, звичайно, звали її як нам зручніше – Єлен, а вона більше нас і не поправляла.
Відносини між нами за цей неповний місяць склалися досить дружні, я б навіть сказав, сусідсько-платонічні, хоча, як на мене, то вже пора було переходити до м’ясоїдних, тьху, тобто плотських відносин. Але стратежний Джеббс запропонував не поспішати з цією справою, позаяк вони все-таки черниці, нехай і з минулим, а ми як-не-як тепер науковці, хоч і наймані, і це нас трохи стримувало та дисциплінувало. Джеббс дуже мріяв стати нобелівським лауреатом, а тут такий шанс! Але сьогодні полуда спала з наших очей, і ми замість наукових знову перетворилися на звичайних, які дивом врятувалися, працівників, і тому було ухвалено рішення влаштувати з цього приводу невелике бордельеро місцевого значення із залученням випивки, легких наркотиків, і, сподіваюся, доступних жінок.
Переговірником од нас був одноголосно обраний Джеббс, як найбільш представницький і найбільш одягнений, тому що у нас із Джимом з одягу були на двох тільки одні штани з майкою. Добре, що остання була досить довга, щоб прикривати коліна, чого не можна було сказати про штани, для яких і слово «бриджі» то вже стало недосяжним. Джеббс повернувся назад досить швидко у піднесеному настрої і повідомив, що дами будуть, причому не самі, а разом із флягою спирту. Не встиг я зрозуміти, чому я радий більше, як Джеббс одразу ж запропонував сестер поділити заздалегідь. Джим заперечив, що це не зовсім коректно, що ми з ними ледве знайомі й займатися банальним розподілом у такій інтимній сфері, як особистісні міжстатеві стосунки, принаймні неетично і марно, серцю, мовляв, не накажеш… Навіть я подивився на Джима як на інопланетянина. Ні, ну я знав, що він незайманий, але все має свої межі!
– У них є спирт, у нас – трава, треба ділити зараз, щоб потім не було плутанини, – практично підбив підсумок усім цим просторікуванням Джеббс.
Вирішили тягнути папірці з іменами. Джеббс сказав, що він тягнутиме двічі.
– За те, що ходив, – заглушив він мій незадоволений окрик. – А якщо не подобається, зараз сходжу ще раз, і Санта з Клаусом уже ні до кого не прийдуть. Вас із вашим виглядом однаково тільки в темряві показувати людям можна.
Я потер бороду і кивнув.
– Аби ніч була безмісячна, – встиг мовити Джим, як Джеббс уже швиденько нарвав чотири папірці, надписав два з них, згорнув, перемішав, сказав, що тягнутиме перший, і витягнув, одну з буквочкою «Е», а другу з – «Є».
«Так… Не щастить так не щастить» – подумалося мені, крутячи разом із Джимом у руках порожні папірці. Джеббс поспішив готувати собі на ніч потрійне шлюбне ложе, а наші ковдри запропонував нам постелити на іншому кінці пустелі, ну, або хоча б за лінією траншей, яка оперізує весь наш невеликий табір. Переселятися ми відмовилися навідріз і сказали, що позаяк не братимемо участь у нічній оргії, то подивитися, ну, або, в крайньому разі, послухати, якщо ніч усе-таки буде місячна, маємо повне право.