У павільйоні стеля скляна, по колу скляні стіни, щоб його, яструба, видно було відвідувачам з усіх боків (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено каміння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голі, без кори, але заввишки аж під стелю, з обрубками гілля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорніло з часом і не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) він і сидів – вдень і вночі. Вночі і вдень. А втім, ночі й дні для нього втратили будь-який смисл і тягнулися однією безконечною вервечкою, що нічого не змінювали в його полонянському житті. Та й що він ще мав робити в тісній скляній банці, витягнутій угору. Хіба що перелітав – з нудьги та щоб розім’яти крила – з одного стовбура на інший обідраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скільки там того лету! Один помах крил. Правда, іноді він опускався вниз, на каміння – для різноманітності. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз відвідувачів кудись у простір, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрібниць йому знайоме.
Каміння нагадувало його далеку і вже, мабуть, назавжди втрачену батьківщину – Високі Гори, звані Карпатами, з гострими стрімчаками скель, бескиддя, де було гніздо його батьків, і звідки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокі скелелази, продали в чужу державу, і виріс він у неволі в цьому скляному павільйоні, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожної весни, як починався буревій, він оживав від свого оціпеніння, квапливо метушився, збираючи внизу якісь галузки, сухі травинки, й намагався у розвилці обрубка мостити гніздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв від своєї затії. Навіщо йому гніздо? Пари в цьому скляному саркофазі він все одно не знайде, то для чого гніздо приреченому на самотність? У павільйоні сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собі на стовбурі та й сиди. Та час од часу для різноманітності спускайся на каміння внизу і піднімайся вгору на скальповані стовбури дерев.
Ото й усі його польоти. То для чого гніздо? Карпати далеко-далеко, його ніколи не випустять на волю – аж доки він од старості не околіє, впавши на спину догори лапами…
З нього тоді здеруть шкуру з пір’ям (м’ясо віддадуть лисиці з сусіднього павільйону), і таксидерміст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краєзнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере міль…
Та й березневі вітровії перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по весні повертали в павільйон, і все повторювалося…
В неволі він рано почав старіти, і далека його батьківщина, карпатські гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крізь призму, пелену туману, що застилала йому колись такі зіркі очі. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лісами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царстві, куди йому вже ніколи не дістатися. Та й як вирватися зі скляного ковпака, званого павільйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, ні лобом, ні крилами, ні усім його тілом не пробити.
Тільки й оживало його ще сильне пружне тіло, як із березневими буревіями приходила в чуже місто весна і кудись його манила, вабила…
Він борсався-метався тоді в осоружному павільйоні.
Іноді здавлював груди відчай. Він шаленів. Перелітав зі стовбура на каміння, з каміння на стовбур, бився у скляні стіни, розпростерши крила, висів, вчепившись кігтями в раму, і, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем і назавжди.
Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рідному краї. В чужих краях волі не буває, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високі, і Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею він завжди милувався, коли сидів у гнізді на бескидді…
Нема виходу.
І раптом негадано виявилося, що вихід таки є. Навіть зі скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому приніс березневий вітровій – недарма ж він так його завжди хвилював.
Тієї ночі вітрюган особливо розійшовся.
Розбушувавшись, гримкотів покрівлею дахів по близьких до зоопарку будинків. Шаліючи, завивав – іноді тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до місяця – він іноді визирав з-за хмар… Вітер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазі і не міг з нього вирватися на волю, бушував із громовицями, із сліпучими блискавицями, хоч дощу й не було.
Правда, вітрисько тієї ночі шаленів усіляко: то як гульвіса-джиґун чи гуляй-вітер, то як вітер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налітав із-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготів стрибожим онуком, вітром далеких русичів…
І вчувався яструбові – навіть крізь скло саркофагу вчувався – гомін Карпат, неначе скриплять у горах смереки (їх він ще за свого першоліття чув) та бекають на квітучих полонинах білі овечки, а хмари пливуть у високості…
Тієї ночі гультіпака-буревій у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрівлю, повидавлював шибки, а у місті поваляв рекламні щити. А ще він розчахнув стару вербу біля озерця в зоопарку, й одна половина її, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбові, точніше – на дах його павільйончика…
Гуркнуло, ухнуло-тріснуло…
А потім – дзенькіт, донизу, у павільйон, сипонуло бите скло…
Яструб саме сидів на обрубку стовбура під стелею, і як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не відаючи, де порятунок. Кинувся на скляну стіну, вчепився кігтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркіт стих, скляний дощ урвався.
Зробилося тихо, наче вітрюгана й на світі білому не було. Тільки на дахові, на куполі павільйону, лежало півстовбура верби, що вночі видавалася чорною.
І звідкілясь ізгори заструменіло повітря – свіже, прохолодне, що його давно не вдихав яструб у своєму задушливому склепі.
І бранець, збагнувши, де воно взялося, – тож у куполі утворилася діромаха, що її падаючи пробила верба! – кинувся вгору і через мить уже був по той бік купола.
У небі над своїм саркофагом.
На волі-воленьці!
І широко розкритим дзьобом вдихав і вдихав, жадібно і сквапно, свіже повітря – вологе, прохолодне, з насолодою слухаючи, як десь унизу бешкетував буревій, гнув дерева і шурготів дахами будинків. І здалося йому, що той буревій прилетів до нього з далеких Карпат, прилетів, аби визволити його… З тих Карпат, що їх він упродовж років у неволі вже й забувати почав…
Зрештою й зовсім отямившись, уже під ранок знявся яструб із понівеченого даху своєї в’язниці і почав набирати висоту. Крила, що за роки, проведені в саркофазі, вже й відвикати почали від лету, запрацювали молодо й сильно, і він, азартно розтинаючи повітря, жадібно хапав вологе березневе повітря, таке свіже й п’янке, що аж світ під ним гойдався. Павільйон знаходився за сотню-другу метрів від муру зоопарку, по той бік – вузька вуличка, а за нею починався житловий масив панельних дев’ятиповерхівок. Вирвавшись негадано з неволі, полоняник зробив над зоопарком прощальне коло і полетів до тих дев’ятиповерхівок.
Далі вирішив не випробовувати долю. Сів на даху першої з них, згори йому добре було видно зоопарк, клітки, будівлі, озерце з куцокрилим птаством, вольєри, павільйони, загони, загороди і тварин та птахів у них – над усіма вивершувався в своєму загоні довгошиїй жираф. Уже зійшло сонце. Сидячи на даху дев’ятого поверху, яструб бачив, як автокраном знімали з розбитого павільйону стовбур поваленої верби, що впав на дах – напевне ж, його втечу вже виявили.