І раптом велет сказав, чітко вимовляючи слова:
– Ти навіщо взяв ведмедика, сина мого?
Я крикнув і… Проснувся? Ні, здається, я не спав. Просто сидів із заплющеними очима. А коли розплющив очі, ведмедя біля мене вже не було, але я виразно чув, як він важко йшов печерою, як гупав у пітьмі, на щось натикався, хрипло та важко дихав і щось бурмотів до себе, як бурмоче сам до себе старий дід.
«Ні, я таки справді задрімав», – подумав я і хотів було уже встати, як зненацька тишу печери розітнув крик:
– Віддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!
Мені враз забракло духу.
– Візьми… ось він… – сквапно проказав я (дихати було, як ніколи, важко) і, діставши з кишені куртки ведмедика, поклав його під стіною. – Візьми свого синка, візьми…
І, схопившись, побіг геть від того місця, хоча куди я міг утекти з печери, з якої не було виходу?
У печері стало тихо-тихо.
Десь і зник ведмідь, не чути було більше його важкої ходи і хриплого дихання та бурмотіння. Я зупинився і витер мокрого лоба.
Ні, це таки був сон. Сон і більше нічого. Просто я задрімав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І від тих лунких і чітких звуків з мене ніби пелена спала. Стало напрочуд легко, вільно, і я з шумом перевів подих… Трохи навіть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди буває після нервового потрясіння, захотілося нестримно посміятися. Я все збагнув. От наївний дивак! Та вхід же є! Є, тільки шукав я його не там, де треба, не там, де він знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелі печери, потім став на карниз і стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, із стелі, а шукав вхід унизу, при долівці. Чи принаймні в стіні. Себто мислив і діяв по шаблону: якщо є вихід, то він мусить бути в стіні. Адже у міських квартирах двері завжди в стіні, а не на стелі. Ось цей стереотип мислення і став причиною моїх безрезультатних пошуків виходу там, де його не було.
Я швидко розшукав знайомий карниз угорі, що маскував лаз, підстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стіну і за мить уже був на карнизі. А звідти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печері таки добряче), я вже лежав на зеленому схилі гори, під теплим літнім дощиком і поволі заспокоювався. Дощ припустився, пішов рясно, з вилясками, але без вітру. Я лежав і посміхався сам до себе під рясним літнім дощем… Он воно, виходить, як буває. Вліз у печеру через стелю, а вихід шукав у стіні та долівці. Оце так! Ще ніколи зі мною такого не траплялося.
«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощові краплини, – у даному разі мене підкузьмило стереотипне мислення, і я потрапив у халепу. Але звідки тоді взявся ведмідь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собі: – Мені було важко дихати в печері, у вухах шуміло, і я… я…»
І тут я все збагнув. Просто в печері підвищена концентрація вуглекислого газу. Від нього почастішало дихання, виникло психічне збудження, що завжди буває там, де підвищений рівень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповідь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вміє говорити по-людському, от і примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув уже тоді, коли проснувся. Але тут винна акустика, вона в печері досить своєрідна. До того ж ішов дощ, потоки води, мабуть, десь проникли в печеру, от акустика й спрацювала. А я думав про ведмедя, тому й виник шумовий ефект. Чи шумова галюцинація з ведмедем. Як усе просто і… непросто.
– Гей, дивак?!. – гукнули мені із веселої компанії, певно, турбазівської, що ховалася від дощу під навислою скелею. – Чого це ти лежиш на дощі, а на голові у тебе лампочка світить? Ти що – з того світу виліз?
– Майже! – крикнув я і вимкнув фару.
Дощ припустив ще рясніше, я підвівся, здригнувся, бо вже таки промерз, і рушив на турбазу. Та наразі згадав про ведмедика і зупинився. І так чомусь шкода його стало. Навіщо я зламав ту кумедну фігурку в його рідній печері, у якій він стояв, напевне, не один вік? Природа у вічній пітьмі творила його тисячі й тисячі літ, а я, не подумавши, зломив його в одну мить…
Дощ не затихав, шуміли верховіттями високі граби і буки, і здавалось, і вчувалось мені, що за сірою пеленою дощу, за лісом, за карпатським пралісом, десь глибоко-глибоко під землею тужить Старий Ведмідь за сином своїм, за Ведмедиком…
Яструби не посміхаються
У березні над містом пронісся буревій. Спершу легенько війнули вітри, що, набираючи силу, переросли у буревії (казали, місцями їхні пориви досягали 20–25 метрів на секунду). Буцімто у тих краях (а це на прикордонні сусідньої держави) в березні завжди зриваються буревії (зима не хоче поступатись своїм місцем весні, от і зчиняє шурю-бурю) і на них уже ніхто з тамтешніх мешканців й уваги не звертав. Як ніби так і треба. Та ще в березні місяці. Що ж, з природою не посперечаєшся. Обурювались хіба що перехожі, особливо жінки, у яких вітрисько хуліганисто задирав спідниці та шарпав парасолі (майстри з ремонту парасоль по весні завжди мають додаткову роботу і, звичайно ж, підзаробіток), намагаючись збити людей з ніг.
Але тієї ночі березневі буревії так розгулялися, що де-не-де – особливо в приватному секторі – позривали дахи, в багатьох вікнах повидавлювали шибки, а в зоопарку, яким споконвіку пишалося місто, зламали вербу. Біля штучного озера з химерно викладеним по його берегах камінням плавали качки та інші водоплавні птахи: лебеді, гуси, водяні курочки, рожеві, не тутешні, фламінго. Воно б і нічого, збиток не вартий уваги – верба була старезна, з численними дуплами, і все’дно доживала свої останні роки та ще й усередині трухлява, але відчахнута, і чимала (верба була товстелезною) гілляка із половиною стовбура гуркнула на скляний дах ближнього павільйону…
У тім павільйоні в гордовитій самоті вже котрий рік мордувався яструб. Власне, експонувався – як і все в зоопарку живе.
Був то, як свідчила табличка на стіні павільйону, так званий яструб великий. Те саме, що й тетерев’ятник. (Accipiter gentilis – птах родини яструбових, а їх тільки в Україні – 26 видів, сюди ще належать канюк, лунь, орел, орлан, стерв’ятник, шуліка та ін.) Довжина 70 см, маса 1,7 кг (так було написано на табличці). Забарвлення зверху, як і у всіх яструбів-тетерев’ятників, сіре, знизу – сірувато-біле з темними поперечними смугами.
Поширений в Євразії, Пн. Африці та Пн. Америці. В Україні відомі два його підвиди: тетерев’ятник середньоєвропейський (A. g. genhtilis). Живиться, зазначалося далі в табличці, птахами (ясно, що особливо полюбляє тетеруків), дрібними ссавцями, зайцями-русаками, гризунами. Викопні рештки відомі з антропогенових відкладів Європи. Зустрічається по всій території, а кавказький – у Криму.
Виходило, що в павільйоні жив тетерев’ятник середньоєвропейський. Це і все, що можна сказати про нашого героя.
Хіба ще додати загальне визначення (а заодно й портретні дані): хижий птах з коротким гачкуватим дзьобом, гострими загнутими пазурами, що водиться в лісах різних частин світу. Зокрема, і в Україні, в Карпатах.
Тої ночі він не спав.
Навіть очей не склепив.
Починався березневий вітровій, що завжди його чомусь хвилював. Може, тому, що в природі з’являлася весна, коли птахи обзаводяться парами, мостять гнізда, подруга несе яєчка і починається найважливіше – висиджування пташенят, годування їх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному світі й боротися за виживання. Але радощів батьківства, як і пари, він був позбавлений у своєму полоні. (А втім, горді птахи в неволі не розмножуються.) І все ж голос крилатих предків кликав його до дійства з продовження роду яструбів, і тетерев’ятник, на день-два забувши, де він і що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнізда.