Тепер його шукають. Але дарма – у неволю він більше ніколи не повернеться! Йому й на даху дев’ятиповерхівки добре – зоопарк поруч (відлітати від нього він остерігався – чуже місто), а головне – він на волі…
Втікач влаштувався на новому місці навіть із комфортом – та ще після тісного саркофагу. До його послуг був увесь дах дев’ятиповерхівки, а згодом – і горище. В слуховому вікні, як це й буває, шибки були бозна-коли вибиті, туди залітало птаство, вітром наносило сміття та снігу взимку. На ніч яструб залітав на горище й ночував там, сидячи на перекладині, а ні світ ні зоря – як тільки-но починало дніти, з’являвся на даху.
Із добуванням їжі теж не було клопоту.
У відкритих вольєрах зоопарку завжди лежав корм, тож на території зоопарку й побіля нього – зграї міських голубів та горобців (до них приєднувалися галки, ворони й сороки), вони літали до вольєрів визбирувати поживу. А потім ситі й обважнілі голуби поверталися на житловий масив по той бік вулички, де він їх і підстерігав. Блись! – і він водномить хапав залізними пазурами лінивих і ситих голубів, які вже й літати розучилися – тож щодня мав свіжу здобич і не знав, що таке голод.
Усівшись на даху, патрав нещасну птаху, а вітер підхоплював пір’я, несучи його до зоопарку. По тому пір’ю його й вистежили і взяли на замітку. Як-не-як, у гросбухові зоопарку він мав порядковий номер і був на балансі, отже, й досі вважався власністю зоопарку. Не відаючи про те, втікач розкошував на волі, набирався сил, міцнів, випробовуючи крила стрімкими кидками за здобиччю…
Тим часом працівники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхівки втікача, трохи заспокоїлись, розуміючи, що такого добутливого місця той не полишить і далеко від зоопарку летіти не буде. Тож неквапно виношували різні плани, як повернути зухвальця до скляного павільйону, стеля якого на той час уже, ясна річ, була полагоджена.
А втікач тим часом жирував-розкошував на горищі, а вдень – на даху.
Привілля подобалось йому щораз більше й більше. Навіть про далеку свою батьківщину, про Карпати, він більше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мріяти про щось, коли все маєш? Він усе, себто й волю, має й тут.
Але якоїсь ночі зчинилася негода. Всю ніч оглушливо гриміла гроза, над містом сунули важкі чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавиці, як навіжений завивав вітер, скрипіли натужно дерева, і, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався і стогнав, не знаходячи собі місця.
Яструб сидів на горищі в затишку й безпеці і крізь слухове вікно спостерігав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освітив на мить півміста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високі зелені гори, а над ними пливли білі хмари, а ще – полонини, темно-зелені ялини… Серце його стрепенулось – він упізнав Карпати! Вже призабуті ним гори його малолітства, коли він був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то співом трембіти, то далеким підземним гулом, вирізьбившись у спалахові небесного вогню. І яструб відчув поклик предків. Невже він і справді проміняв волю на неволю із жирними голубами в чужім краї?
А далі у гулі громовиць він почув якийсь далекий-далекий згук, що бринів і бринів на полонині, голос, що його він чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звістку про чиюсь смерть, похорон чи весілля, застерігав про тривогу, утішав радістю. Вчув він і вівчарські награвання.
Трембіта! Що її у гуцульському краї роблять з піхти чи ялини, така гучна, що її голос чути далеко-далеко в горах, і тоді здається, що то співають самі гори…
Тої ночі в громах і ревиську вітрів йому вчувалася трембіта. Наче про щось його застерігала і водночас кликала до себе – до Високих Гір… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клітинка його єства, а в небесному вогні він бачив за кожним спалахом обриси далеких гір. Не дочекавшись ранку, тільки-но зазоріло, і в усьому його єстві все ще співав голос трембіти, він здійнявся з даху дев’ятиповерхівки, зробив прощальне коло над зоопарком і полетів на захід – туди, де гукав і манив голос його далеких предків…
Зійшло сонце, і він уже був далеко за містом своєї неволі. Летів квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спізнитися на свято якесь.
Летів на захід, і з кожним помахом його дужих крил батьківщина, далекий край його пташиного малолітства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але він ближчав, і в цьому вже вчувалася перемога. У небі й в усьому світі клекотів березневий вітровій, була весна, ота, про яку співається в пісні:
Але він уже знав: до нього весна прилинула з Карпат і він летів до рідних гір на свято весни, і кликала, й вабила його трембіта…
Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лісами, полями, за ріками… Іноді закрадалася і холодила тіло якась непевність: а чи були вони взагалі, Карпати? Може, то його мрія, сон золотий і він усе ще снить і бачить те видиво у своєму скляному саркофазі?
Аби заощадити сили, він набирав і набирав висоту, знизу, із землі, перетворювався на цятку, і у теплих потоках повітря, що піднімалося від нагрітої землі, ширяв легко й нечутно, і тіло його линуло без будь-яких зусиль. Тоді він долав десятки й десятки кілометрів.
За чужим кордоном, що його він проминув ще вночі, внизу вже тяглася Житомирщина. У цих краях люди колись вважали вітри подихом Стрибога, літні, жаркі – сина його, Літника, а нині владарював Ярило – бог весняного сонця. Грім і блискавка тут споконвіку були у владарюванні Перуна. Грім – то мова його, а блискавка – то позирк Дажбога.
Придніпровська височина переходила місцями у заболочену Подільську низовину.
Промайнув і зник Овруцький шлях. Далеко внизу, серед лісів та боліт, серед зеленавих рівнин зміїлися голубі ріки, і серед них – Тетерів із Гнилоп’яттю, Гуйвою та Іршею, притоки Прип’яті – Уборть та Уж, а під правим крилом заголубів брат Горині – Случ…
А він усе летів і летів, ніде не зупиняючись у перші дні, ширяв, допоки несли його теплі потоки повітря. На перепочинок, а потім і на ночівлю сідав на вершечках високих дерев, що росли самотою, і з яких ген-ген було видно далеко і до яких, а отже, й до нього, ніхто не міг підкрастися непомітно.
Куняв набурмосившись, як сич, хоч усе його єство все ще летіло, і одним оком пас видноколи.
І знову, ледь засіріє, змахнувши відпочилими крильми, ритмічними сильними поривами шугав уперед і вперед. Куди летіти, в якому напрямку – підказував голос предків. Скоряючись тому голосу, він і летів. Болота змінювалися полями, поля – листяними і хвойними лісами… Десь там унизу, окрім двоногих істот, жили й чотириногі – лосі, косулі, дикі свині, зайці, лисиці, борсуки, бобри, а ще крилаті – тетеруки, глухарі, дикі качки, що їх іноді на ходу, звалившись із неба, вихоплював він з болотяних озерець, совки, куріпки – мав що ловити. Проте більше летів надголодь – щоб легше ставало крилам. Тільки коли починав втрачати силу, каменем падав з неба – на зайця чи куріпку у степу, на дику качку на болоті… І знову вперед і вперед, дні змінювалися ночами, а ночі – днями, а він усе летів і летів у піднебессі в одному напрямку – на захід, туди, де високі гори підпирають хмари, пронизуючи їх вершинами…
За Новоград-Волинським з його буйноліссям на Случі, за голубою Смолкою вже була Хмельниччина. На її межі він крутіше повернув униз, на південь, а тоді знову на захід, де внизу уже починалась Волинська височина, і потяглися пологохвилясті рівнини, глибокі долини річок, балок і – села, села, села, містечка й міста.
З усіх усюд, з усіх земних країв, інколи й із піднебесся з молодими вітрами чувся зелений шум – пробудження весняної природи.
Справжній прихід весни починається на Явдохи, 14 березня, а остаточним утвердженням її вважається Благовіщення – 7 квітня.