Існують реальності поза тим, що ми бачимо і чого ми можемо торкнутися. Будьмо обачними, щоб не матеріалізувати все поспіль. Ми не можемо зачерпнути води виделкою. Фізична виделка не годиться для метафізичного, духового, релігійного.
Отоді в пригоді нам стане ложка, тобто філософія. Філософія вчить нас думати і відчувати те, що ми вже колись думали і відчували.
Акрополь – це філософський рух, що існує в багатьох країнах світу. Чому він називається Новий Акрополь? Тому, що ми прагнемо створити вишнє місто – не в фізичному, а в моральному і духовому сенсі. В цьому місті ми могли б жити, і навіть найменші почувалися б там, як удома. В цьому місті пануватиме любов, а не зненависть, злагода і згода, а не війна.
Згода – це не зрівняння всіх і вся, адже всі ми різні. Згода означає жити душа в душу, одним серцебиттям, чуттям єдності. Маємо прийняти, як належне, наші відмінності, нашу недосконалість, наші вади і, не чекаючи благословення якогось янгола-охоронника, а керуючись самим лиш духовим правом, жити вчора, сьогодні і завтра, віднайшовши внутрішнього індивіда.
Згідно з Платоном, індивід – це неподільне і нерозкладне. Віднайшовши цього внутрішнього нерозкладного індивіда, ми ступимо на містичний, релігійний шлях навіть без чийогось научання. Коли формальні релігії втрачають контекст пошанування індивіда і кожної людини зокрема, вони починають агонізувати, помирати, розпадатися і кристалізуватися.
Таким чином, ми сповідуємо філософію, в якій тут чи там, залежно від уподобань та віри, кожен може віднайти себе самого, віднайти красу природи, віднайти музику у всесвіті.
Сучасний украй матеріалістичний світ інфектував природу – не лише фізичну, а й психологічну та ментальну.
Інфектовано не тільки наші міста, ментально ми самі інспектовані. Коли хтось промовляє до нас, звертається до нас із словом, то ми ставимося до нього з підозрою: «яку неправду він нам скаже? що приховує цей добродій? чого йому від нас треба?»
Ми інфектовані, ми втратили свою чистоту. Чистота – це віра, це довіра до людей, добросердість і толерантність, це коли в квітах бачать не органи розмноження рослин, а красу, яка приносить нам радість та усвідомлення Мудрості всесвіту.
Плаваючи під водою, дуже непросто розгледіти кольорові рибки на тлі морських рифів через їхнє своєрідне маскування. Перша згадка про маскування людей – клаптями моху – належить до IX сторіччя. Це було в іспанському місті Бехар (Саламанка). Тим часом, тварини вдавалися до маскування відколи існує світ. Хтось та вимислив усе це! Безперечно, існує якийсь космічний розмисел, що огортає нас.
Цій новій людині притаманне відчуття того, що все довкола пронизує космічний розмисел, який дав красу квітам, уможливив виживання беззахисним тваринам. Ця нова, незалежно від її фізичного віку, людина зможе скласти ціну красі, зможе не тільки розуміти добро, а й робити добро.
Ця людина не почуватиметься щасливою, доки не будуть щасливими всі люди на Землі. Вона не будуватиме своє щастя на нещасті інших. Ця людина відчує силу добра у світі, доброти до всіх, доброзичливості до людей, до тварин, до рослин.
Ось що таке нова людина. Така людина може розквітнути в кожному з нас, мов троянда. Хто вже має в собі нову людину, той відчуває пахощі тієї троянди і живе з чуттям краси, з чуттям своєї безсмертності. Отож, коли виникнуть нові релігійні форми, ми всі будемо готові прийняти їх так само, як і давніші релігійні форми.
Зрозуміємо ми і тих людей, що не вірять в Бога. Адже нова любов дасть нам змогу розуміти всіх людей, всі явища, весь усесвіт довкола нас, а найголовніше – розуміти самих себе, примиритися з самими собою, зі своїми помилками, зі своїми слабкостями, зі своїми стражданнями. Ми зможемо жити разом, з певністю того, що все у світі – універсальна гармонія.
Релігії агонізують, коли втрачають розуміння цієї універсальної гармонії, але релігії – це тільки історичні форми осягнення божественного. Чому нас мають руйнувати релігії чи будь-яка інша зовнішня форма? Нам потрібна внутрішня сила, щоб рухатися вперед.
Завтра знову буде світанок, ми не повинні в тому сумніватися. І задля того, попри свою мализну, ми маємо трудитися. На світанку защебечуть нові пташки, забігають нові діти, залунає нова музика, відкриються нові знання, але внутрішньо ми будемо такими самими, як дотепер, як сьогодні і як завтра.
Ми, філософи, кохаємося в істині, в красі, ми можемо розуміти прекрасне, можемо трансцендувати, прозирати поза явленим. Це витворює нову етику, нову мораль, нове естетичне чуття.
Релігії агонізують і помирають, бо все, що народжується, має померти. Але те, що ніколи не народжувалося, те, що сягає углиб часу, те, чому наші прадіди поклонялися біля вогнищ, залишиться допоки цього світу. Хто це зрозуміє, відчує і тим житиме, той матиме мир у своєму серці і чисті руки – чисті від зла, матиме справжнє добросердя, істинне світло, і стане на шлях істини.
Любі друзі! Попри мовний бар'єр, я говорив щиросердо, і сподіваюся, що серцем ви мене розумієте. А тепер забудьте про мене і думайте про себе, думайте про тих, хто прийде після вас. Кожен має стати трохи добрішим, трохи справедливішим, і тоді настане світанок.
Лекція, прочитана 28 квітня 1983 року в осередку Нового Акрополя, вулиця Серпа Пінто 5, Шіадо, Лісабон, Португалія.
Чому треба вірити в Бога
Насамперед я мушу вдатися до логіки, аби дещо прояснити – не для тих, що не раз бували у цій залі і знають нас, а для тих, що вперше зробили нам честь своєю присутністю. Коли я кажу: «Чому треба вірити в Бога», це не означає, що я хочу щось комусь нав'язати. Це не обов'язок, що накидається ззовні; я маю на увазі філософські причини, звичайні людські причини, які нас ведуть, які нас спонукують до віри в те, що ми називаємо Богом.
Новачки повинні знати, що я не збираюся читати мудровану лекцію, а складну термінологію я залишаю для кафедр. Аби мене правильно розуміли, я на своїх лекціях просто бесідую зі слухачами. Це такі собі міркування уголос і намагання зібрати докупи все те, що вже є у ваших серцях. Значущість цієї теми, присутність в Бозі та доконечність глибоко його зрозуміти, змушує нас сприймати його не як щось зовнішнє, не як якусь угоду, не як простий обов'язок щодо фізичної реальності, а як пошук, проникнення у власну душу, щоб побачити, де міститься те вируюче джерело, та підземна ріка, яка змушує нас відчувати в собі живу воду. Проте, ми не завжди можемо занурити в неї свої руки, і часом, у найкритичніші моменти нашого життя, вона виступає на наших очах сльозами.
Тож нам слід поставити собі деякі запитання і одержати на них відповіді.
Якось я вже казав, що найскладніше визначити те, що найважливіше. Тим-то я говоритиму про Бога, але без дефініцій Бога. Тривіальні речі, як, скажімо, стілець чи будь-який інший предмет, легко визначити. Чому? А тому, що ми виходимо з його матеріальної характеристики, з його власної простоти, з його власного браку онтологічної сутності, що дозволила б йому перетривати момент, тут і тепер, що робить його рухомим, пересувним, важким, вимірним. Але якщо я спитаю: «Чи можете ви дати визначення справжньої любові, життя, смерті?» Виявиться, що ми можемо говорити тільки про ефекти любові, життя або смерті; тобто мова буде не про смерть, а про мертвих, не про любов, а про закоханих, не про життя, а про живі істоти. Тож тема Бога – це питання не стільки його визначення, скільки його віднайдення в собі та в інших. Адже, щойно ми дамо його визначення, щойно помістимо в якусь клітку, в якийсь конверт, в якусь шухляду, він відразу ж перестане бути тим, ким він по суті є, перестане бути Богом, а стане одним з багатьох релігійних образів, що їх витворило людство протягом сторіч.