Розгляньмо це питання докладніше. У певний історичний момент у світі виникає якась релігія. Ця релігія відповідає тогочасній потребі певного народу. І не тільки в метафізичному, а й соціальному, політичному та економічному сенсі. Ця релігія покликана задовольнити потреби певного народу і водночас його захистити.
Ми згадували іслам. Мусульмани вважають свиню нечистою твариною, якої не вільно торкатися, не вільно їсти. Цю норму встановлено мусульманською релігією, щоб запобігти трихінозу – поширеному захворюванню африканських свиней. Дуже непросто було розтлумачити кожному вірному небезпеку трихінозу, тож довелося просто назвати свиню нечистою твариною, і люди перестали вживати її в їжу. То чи ошукала ця релігія свій народ, чи сказала йому неправду? Звісно, ні. Це правда, але правда, сказана в символічний, метафоричний спосіб.
На початку свого існування кожна релігія обставляє себе різними символами чи метафорами, зрозумілими для народу, щоб люди могли ними послуговуватися. Ще раз наголошую, не тільки в метафізичному, а й фізичному, природному сенсі.
Та час минає, історичні обставини змінюються, і це первісне послання, яке сьогодні люди слухають у храмах і церквах, втрачає на силі, на доцільності. Недостатня гнучкість і консервативність людей призводить до виникнення догматів віри. З часом ці догмати, що свого часу були навіть корисними, перетворюються на чинники гальмування культури та цивілізації.
Не варто вважати це крахом послання певної релігії. Радше, це крах тих людей, які несуть це послання, не мавши достатньої духовності, духової гнучкості, щоб зрозуміти суть самого послання, тож лишають його у незмінному стані. Відтак, релігійне послання – хай то з уст Будди, Христа чи Магомета, – що в певному історичному моменті мало слушність і служило тільки на користь, поступово стає чимось негативним.
Отож, миряни починають ремствувати, і в усіх релігіях з'являється інквізиція, утиски людей, що не вірять у догмати віри. їх мають за недовірків. Але річ не в тім, що вони не вірять в Бога, а в тім, що вони не вірять в догмати цієї релігії.
Час від часу якісь релігії занепадають, а натомість виникають інші. Я з повагою ставлюся до всіх тих людей, які вважають, що їхня релігія існуватиме довіку, але я філософ, історик, я обізнаний з багатьма давніми релігіями і багатьма слушними на свій час поглядами. Я говорю як філософ, як історик, а не як вірянин.
Сучасні релігії, безперечно, поволі занепадають, позаяк цим посланням тисяча, дві, три тисячі років, і вони не завжди досить гнучкі, щоб відповідати на сучасні виклики світу.
Віряни кажуть: «Сьогодні люди стали матеріалістами, не вірять в Бога, не вірять у безсмертність душі». То є неправда. Сучасна людина так само інтуїтивно відчуває, що існує щось іще, окрім природи. Сучасна людина відчуває Бога, відчуває, що може жити після смерті. Але вона не вірить в ті персонажі, які їй пропонують.
Пригадую, як багато років тому, коли я був маленький, моя бабуся оповідала мені про небо і казала, що на хмарах живуть ангели. Підрісши і дійшовши літ, я вперше сів у літак і все роззирався, де ті ангели… Позаяк моя бабуся ніколи в житті не літала літаком, я їй казав: «Бабусю, за хмарами ангелів немає», на що вона відказувала: «Та є, просто ти їх не бачиш, бо не віриш в Бога, не віриш в ангелів». Але не в тім річ, що я не вірю, а в тім, що я їх не бачив.
Таким чином, образ небесних ангелів, що був доречний сто, двісті чи п'ятсот років тому, в наш час освоєння тропосфери вже не годиться. Цей образ був, найпевніш, уособленням ефірних істот, що пробувають в іншому плані свідомості.
Недостатність релігійної гнучкості обернулася матеріалізацією уявлення, тож замість згаданих планів свідомості з'явилися хмари, замість вищих сутностей – ангели з крильцями. Вірили тоді і в те, що по смерті людина прямує або в пекло, в осерді Землі, або в Небо. Але, якби це було справді так, то я, прямуючи в пекло, міг би вигулькнути десь в Австралії, адже Земля кругла, чи не так?
Іншими словами, сьогодні я не можу вірити в існування фізичного пекла в осерді Землі. Не можу я вірити і в існування якогось неба над нами, бо у всесвіті немає ані верху, ані низу.
Якщо подивитися на мапу таку ось, як ця, на стіні, ми побачимо, що Північ знаходиться вгорі, а Південь – внизу, тож ми переконані, що Земля рухається у Всесвіті з північним полюсом угорі. Але немає ані верху, ані низу. Річ у тім, що ці мапи складали «смиренні» європейці, жителі північної півкулі, отож і вийшло, що ми зверху, на Півночі, а всі інші – десь унизу.
Іншими словами, усе в світі відносне, з чим і стикаються люди. Відтак, виникає псевдоматеріалізм. Як філософ, я вважаю, що сьогодні люди не більші матеріалісти, ніж у минулому, просто їм нелегко зрозуміти архаїчні форми.
На теперішній історичний момент усе те, в що вірили наші прадіди, нам не придається. Скажімо, вони вважали, що праведні та благочестиві йдуть на небо і грають там довіку на арфі. Але хіба не нудно нам було б довіку грати на арфі? Це було б жахливо. Тисячі років грати на арфі особисто для мене було б справжнім пеклом, бо з мене кепський музика. І мене мусили б слухати! Жахіття!
Отож, на часі усе впирається в форми. Про втрату духовості не йдеться. Ми дотепер духові, дотепер віримо в добро, віримо в справедливість, віримо, що можемо запомогти всьому людству. Звісно, ми не позбавлені вад та егоїзму, але маємо і добрі почуття, хоча й не молимося цілими днями, хоча й не запалюємо яскраві лампадки перед Буддою.
До того ж, на часі існують й інші способи робити добро. Нині ми можемо робити добро, послуговуючись письмовим та усним словом – газетами, журналами, книжками, лекціями. Ми перебуваємо в поворотному пункті історії, коли віру наших прадідів відкинуто, а нові релігійні форми, які б заступили відомі нам, ще не виникли. На часі з'явилися дещо химерні, як на нас, релігійні форми, а з іншого боку нам намагаються накинути одну-єдину форму, хоча кожен з нас відчуває по-своєму.
Саме в такі історичні моменти виникає філософія, як то було в Греції, коли давні боги втратили свою значущість. Людина мислить, людина починає допитуватися. Хто я? – питається вона. – Я – це моя рука? Я – це моє тіло? Ні. Адже якщо мені відтяти руку, я житиму без неї. Отже, я – це не моє тіло, я – дещо більше. Що ж до Бога, то невже це доконче має бути бородатий добродій на небесному троні? Такого Бога нам уявити важко.
Означення Бога як доброго неминуче викликає у нас досить небезпечні сумніви. Якщо Бог такий добрий і всемогутній, то чому в світі існують бідні? Якщо Бог добрий і всеможний, то чому люди хворіють? Чому існує стільки страждань? Це спонукує нас до заперечення ідеї Бога – власне, не самої ідеї, а його форми. Цієї олюдненої, антропоморфної форми Бога – доброго до одних і лихого до інших, Бога, який унеможливлює спокуту і визначає нам або Небеса, або пекло.
Якщо я й нагрішив, то тепер мені довіку каратися в пеклі? Якщо я не ходив щотижня до церкви, то мені вготоване довічне пекло?
Ці релігійні форми суперечать сучасній формі буття. Кожен з нас бачить цю проблему під своїм кутом зору. Отоді й виникає потреба в філософії. Грецьке слово «філософія» означає «любов до істини, до знання». В природі кожного чоловіка, кожної жінки закладений принцип любові до істини, до точного знання. Отож, треба дати волю цьому принципу любові до істини, і жодна догма чи повеління тут не зарадять. Домогтися цього можна лише спіткавшись з самим собою і мужньо спитавшись: хто я? звідки я йду?куди я простую? чи народився я разом з моїм тілом? чи помру я, коли зникну? Питання, питання – нові та одвічні…
Недавно я увійшов. Багато хто бачить мене вперше, мовби я щойно народився. А за кілька хвилин я піду, і для когось з вас, мовби помру. Але я був живий до того, як зайшов сюди, і житиму після того, як звідси вийду.