Віра, духовість, віднайдення Бога – це одне з чуттів, одвічних інтуїцій. Всі прадавні пам'ятки, скажімо долмен, що його побудували невідомі нам народи, або величні піраміди Єгипту та Юкатану несуть на собі відбиток релігії, тобто «нового пов'язання», єднання людини з Богом, присутності божественного в природі. Згодом на долмені будують грецький храм, потім – римський, а відтак – християнський. Вони належать до різних архітектурних стилів та різних орденів, але це монумент Богові. Коли людина вперше поклала камінь на камінь, то зробила це, любі друзі, не просто для того, щоб мати опертя, чи для того, щоб викресати іскру вогню для приготування їжі. Вона поклала камінь на камінь, щоб звести першу колону, першу піраміду, перший вівтар, тобто першу експресію до божественного. Ми знаємо, що цей пошук первинного Вогню серед стародавніх народів, скажімо індусів, зміщується в царину містики і в пов'язання з тим, що є Бог. Найдавнішим Богом індусів, згідно з Рігведою, був Агні. Агні – це іскра вогню, який викресав його батько, тесля Вішвакарман. Внаслідок тертя двох паличок з каменем чи кам'яним стругом виникла перша іскра – перший Агні, від котрого походять усі Боги, концепт первинного Вогню і первинної Божественності.
Звернімось до інших прадавніх народів, скажімо єгиптян, їхні папіруси розповідають нам про примітивне Божество Атум, яке поволі перетворилося на Атум-Ра, тобто вогняне сонце. Перші світоглядні уявлення Єгипту, найдавніші віднайдені папіруси та найдавніші написи на мурах говорять нам не про страви, не про убрання, не про війни, не про щось інше, а про присутність Богів, про присутність Бога, про присутність Божественного.
Можна згадати багато народів, але назвемо лише деякі. Минуле людства іноді варто згадувати. Згадаймо Америку, тобто Месоамерику, де існує легенда про Кетцалькоатля – птаха в пір'ї, що мав водночас ознаки змія. Його ім'я означає «птах-змій». Кетцалькоатль прийшов до людей з неба. Він про дістався углиб землі, в так зване пекло, тобто до психологічного й фізичного низькодолу, до останків померлих людей, а потім воскрес серед людей, щоб вести їх за собою. Але одного дня він сів у човна і зник у морі… Море! Який давній символ! Це okeanôs стародавніх греків. Щоразу, коли я бачу Ніку Самофракійську в паризькому Луврі, то згадую, який зміст вкладали греки в слово okeanôs – безмежне море без портів, коли слава в тому, щоб зійти на облавок і веслувати, веслувати й веслувати… і відчувати в русі весел та дужих рук, як злітають наші голоси співом давніх пісень і давніх слів; і знову вітри надимають підняті вітрила, і знову ми пливемо через okeanôs… Океан, як сказав би Гомер, – це немов велике море вина, що котить свої хвилі і розбурхує нашу фантазію, з нього виринають Боги, чарівні острови, а бездухових воно перетворює на свиней.[2]
Якщо хочете, можемо поговорити про інків, які вірили в Кон Тікі Віракочу – Творця життя зі світового яйця; про інків, які зналися на сузір'ях і вважали, що там живе Бог; про інків, які вважали, що людина пов'язана з Богом через райдугу.
В усіх краях, серед усіх народів існує цей божественний зв'язок. Таким чином, накинуті нам матеріалістичні погляди, що людина, мовляв, була істотою утилітарною, що вона почалася з винайденням колеса, зброї, з видобування вогню, є абсолютною вигадкою, яка не має жодного наукового підґрунтя. Насправді людина почалася з відкриття Бога. Відкривши Бога, вона поставила йому вівтар, надала йому певної подоби, явивши його у свій спосіб. А вже потім людина винайшла колесо для переміщення свого вівтаря; вже потім вона створила, викресала, використала вогонь блискавок, щоб запалити вогні на вівтарях і освітлювати своїх Богів уночі. Тільки тоді людина узброїлась в обороні того, що можна назвати totem чи ще якось, але для людини це було щось вище за неї, щось таке, що жило до неї і житиме після неї. Тож перші слова, яких люди вчили своїх дітей, своїх учнів чи своїх наступників, були слова про Бога.
Ми говорили про творіння, говорили про зв'язок людей з Богом. Подумаймо трохи, любі друзі, які найвеличніші творіння людини ми можемо назвати. То які? Може, піраміди Єгипту? їх було побудовано в ім'я Бога. Сьогодні ми добре знаємо, що це не усипальниці; нам добре відомо, що вони мають релігійне значення і були споруджені для вшанування Богів. Може, назвемо Парфенон як дивовижну пам'ятку? Так, Парфенон був храмом Великої діви Афіни. Може, назвемо піраміди майя? Вони присвячені Божествам, є там і «дерево життя». В Паленке в піраміді у вигляді саркофагу міститься «птах воскресіння». Усі великі матеріальні творіння людини були інспіровані Богом.
Можливо, у цю мить хтось із вас думає: «Зачекайте, професоре, але ж існує велична пам'ятка, інспірована не Богом, а призначена суто для оборони. Великий китайський мур завдовжки понад 7000 км створено не в ім'я Бога». Помиляєтесь! Його побудовано саме в ім'я Бога. Народ, що звів цей мур, вірив у Бога і боронився від варварів з півночі, які не мали ані законів, ані моралі. Немає жодної величної матеріальної пам'ятки, що не була б створена в ім'я Бога.
Храм Ісиди, о. Філе, Єгипет
А тепер поговорімо про книги. Ми говорили переважно про Рігведу – прекрасну книгу індійців. Можна згадати і Магабгарату і Бгагавад Гіту Усі ці твори присвячені Богові. А сьогодні сноби, які мають себе за дуже сучасних людей, відкрили для себе Кама Сутру, якої індуси начиталися ще 1500 років тому, та й віддали її мусульманам. А сноби вважають її чи не найголовнішим твором минулого. Але якби вони почитали її на санскриті, в оригінальній версії, то натрапили б на оповіді про бога Каму, про те, як цей Бог створює Всесвіт і людей, як він, немов Купідон, метає свої стріли, лишаючи на тілі людей надчутливі точки, і це не так малорелігійно, як то може видатися.
Згадаймо Іліаду та Одіссею – твори, в котрих, окрім оспівування героїв, багато згадок про Богів. Згадаймо Чілам-Балам в Америці… Згадаймо багато інших книг, згадаймо Біблію. Хіба Старий і Новий Заповіти Біблії не позначені релігійністю, не говорять нам про Бога від тисяч років? З вірою в Святе Письмо багато людей не тільки помирали, а й жили, що найголовніше і найважче. Адже померти – річ нехитра, любі мої. Померти дуже легко. Померти – це викинутися з вікна; померти – це натиснути гачок пістоля; померти – це просто різко викрутити кермо авта на гірській дорозі. Але жити, жити день-у-день, дбаючи про сповнення морального закону, жити день-у-день, дбаючи про сповнення закону любові, жити день-у-день, намагаючись творити – набагато складніше, ніж померти. Більше, ніж герої, Богові потрібні люди, які можуть жити щодня.
Та чи можна сказати, що Богові щось потрібно? На такі слова мої колеги філософи можуть заперечити: «Бог – це абсолют. Богові нічого не треба. Бог в усьому». Але я казав, що ми з вами трохи поміркуємо. Ми маємо якось його уявляти, якось відчувати, якось йому молитися. Назагал, люди повинні вміти молитись і вміти помирати, тобто окрім життєздатності, вони повинні вміти молитися і вміти помирати. Люди зводять разом руки не тільки для того, щоб утримати знаряддя праці чи їжу; люди зводять разом руки або ставлять їх у певний спосіб, що в Індії називається мудрами, в пошуку контакту з Божеством, контакту з незнаним, контакту з тим, що ми називаємо Богом. Байдуже, як ми його іменуємо, значно важливіше – цілковита впевненість в існуванні Бога. Завважте, що за античних часів, коли люди мали обмаль засобів, вони звели Пума Пунку накреслили лінії Наски, вибудували піраміди Єгипту та Парфенон, написали Одіссею, Іліаду, Бгагавад Гіту, Біблію. Якщо тодішні люди, мавши обмаль засобів, змогли це зробити, то що б могла зробити людина, яку ми в Акрополі називаємо людиною новою?