Всего за 189 руб. Купить полную версию
Федерація футболу Іспанії не підтверджувала й не спростовувала цю інформацію аж до 25 травня, коли через УЄФА повідомила, що збірна Іспанії на гру в Москву не приїде. Футболісти разом з Еррерою до останнього моменту сподівалися на диво. Вони перебували в аеропорті в той момент, коли президент іспанської Федерації футболу Альфонсо де-ла-Фуенте, який добився аудієнції у Франко, саме зустрічався з каудільо. Із президентського палацу подзвонили на аеродром і підтвердили: «Ні».
Слід віддати належне, Франко погодився на зустріч команд, але винятково на нейтральному полі. Розуміючи всю дурість сказаного, до радянської сторони де-ла-Фуенте з такою пропозицією навіть не став звертатися.
Зрозуміло, Країна Рад виступила з відповідною заявою, у якій, зокрема, говорилося: «Федерація футболу СРСР глибоко обурена грубим втручанням франкістської влади, що зірвала зустріч іспанських і радянських футболістів. Фашист Франко і його поплічники давно відомі своєю ворожістю до дружніх контактів, вони не в перший раз зривають зустрічі, що організовані міжнародними спортивними федераціями.
Акт сваволі й насильства, вчинений відносно іспанських футболістів, які бажали провести гру з командою СРСР, свідчить про те, що фашистський диктатор Іспанії зневажає принципи міжнародного олімпійського руху й міжнародних спортивних федерацій. Корячись волі своїх господарів – імперіалістів США, він намагається внести в спорт елементи «холодної війни».
Такого от роду заяви в той час використовувалися в ході спілкування між країнами й навіть футбольними федераціями. Використав штучно створену у футболі ситуацію й тодішній лідер СРСР Микита Хрущов. 28 травня 1960 року у виступі на Всесоюзній нараді передовиків змагання бригад і ударників комуністичної праці він заявив: «І в великому, і в малому Франко плазує перед своїми господарями. Увесь світ сміється зараз над його останнім спортивним трюком. Це він з позиції правого захисника американського престижу забив гол у свої ворота, заборонивши іспанським футболістам зустріч з радянською командою».
Складно, зрозуміло, впевнено сказати, чим завершився б радянсько-іспанський чвертьфінал. Іспанці, як уже було сказано, були фаворитами Кубка Європи. На той момент мадридський «Реал» царював у Кубку європейських чемпіонів, за збірну виступали кілька футболістів, імена яких із придихом вимовлялися в Європі. Досить назвати Альфредо ді Стефано й Франсіско Хенто з «Реала», а також барселонців Луїса Суареса й Енріке Хенсана, щоб зрозуміти, про що йде мова.
Наприкінці травня 1960 року у Франкфурті-на-Майні відбулося позачергове засідання Організаційної комісії Кубка Європи, яка прийняла рішення виключити з розіграшу збірну Іспанії «як команду, що не з’явилася на поле в призначений календарем термін для зустрічі зі збірною СРСР». Іспанців оштрафували на 31 500 швейцарських франків, дискваліфікували й зобов’язали виплатити радянській стороні компенсацію за збитки по організації першого матчу. Але ж Європа так чекала протистояння великого Яшина й великого Ді Стефано…
На засіданні виконкому також була названа країна-організатор фінального турніру. Це була Франція. Відзначимо, що ще на початку весни 1960 року першою в цьому списку значилася саме Іспанія, але після того конфузу, який трапився, звісно, шансів в «країни-відмовниці» не було. Ще одним кандидатом була Австрія. Але оскільки її збірна в півфінал не пробилася, одноголосно затвердили Францію.
Усі матчі чвертьфіналу
1/4 фіналу
СРСР–Іспанія + / –.
Збірна Іспанії відмовилася відіграти зі СРСР з політичних причин. Їй була зарахована технічна поразка в обох зустрічах з рахунком 0: 3.
13 грудня 1959, Коломб. Франція – Австрія 5: 2 (Фонтен 6ʹ, 18ʹ, 70ʹ, Вінсен 38ʹ, 82ʹ – Хорак 40ʹ, Піхлер 65ʹ).
27 березня 1960, Відень. Австрія – Франція 2: 4 (Нємєц 26ʹ, Пробст 64ʹ – Марсель 46ʹ, Раї 59ʹ, Етт 77ʹ, Копа 83ʹ – пен.).
8 травня 1960, Оейраш. Португалія – Югославія 2: 1 (Сантана 30ʹ, Мататеу 38ʹ – Костіч 81ʹ).
22 травня 1960, Белград. Югославія – Португалія 5: 1 (Шекуларац 8ʹ, Чебінац 45ʹ, Костіч 50ʹ, 88ʹ, Галіч 38ʹ – Кавем 29ʹ).
22 травня 1960, Бухарест. Румунія – Чехословаччина 0: 2 (Масопуст 8ʹ, Бубнік 45ʹ).
29 травня 1960, Братислава. Чехословаччина – Румунія 3: 0 (Бубернік 1ʹ, 15ʹ, Бубнік 18ʹ).
Фінальний турнір. Росіянам – овація, французам – обструкція
Так і не померявшися силами з іспанцями, збірна СРСР вирушила до Франції, як вважало спортивне й партійне керівництво країни, за перемогою. Будь-який результат для команди із Країни Рад, крім золотих медалей, заздалегідь був охарактеризований як поразка. Хоча сам фінальний турнір використовувався ідеологами ленінізму як показовий – серед чотирьох фіналістів були одразу три країни соціалістичного табору!
До речі, Франція одержала право проводити ЄВРО-60 винятково як півфіналіст турніру. Від початку мова йшла про фінальний турнір в Іспанії або Австрії. Але після демаршу іспанців і поразки австріяків від тих-таки французів, вибір у Європейського союзу був невеликий: або Франція, або проводити розіграш у країнах «залізної завіси». УЄФА зробила гарний хід, нагадавши, що Кубок європейських націй багатьом зобов’язаний батькові й синові Делоне, тому фінал ну просто зобов’язаний пройти на французькій землі. Тим самим чиновники обійшли передбачену регламентом процедуру жеребкування країни-господарки фінальної частини першості, яка використовувалася надалі.
Уже по прибуттю у Францію збірна СРСР зазнала несподіваної втрати – перед самим півфінальним матчем у лікарню із приступом апендициту був відправлений правий захисник Володимир Кесарєв. Уявіть, траплялося з нашими футболістами й таке. Він був негайно прооперований, а на позицію, що оголилася, довелося брати дебютанта збірної – тбілісця Гіві Чохелі.
Як відзначали коментатори, марсельський стадіон «Велодром» у середині минулого століття був одним із найбільших у Європі. За логікою, на таких полях фізично сильна й атлетичная команда завжди має перевагу над технічно оснащеною, але менш витривалою. Очевидці стверджують, що чехословацька команда була сильніше й у тактичному плані й, особливо, в індивідуальній майстерності. Радянські ж футболісти просто зім’яли чеський півзахист разом з обороною.
Матч почався на високих швидкостях: невикористаний вихід один на один з воротарем збірної Чехословаччини Шройфом Валентина Іванова вже за хвилину змінився розпачливим стрибком Лева Яшина в ноги Тітусу Буберніку, готовому вразити ворота радянської збірної.
До кінця першої напівгодини гри стали вимальовуватися головні ігрові мотиви обох команд: пресинг гравців збірні СРСР зі швидким переходом в атаку втрьох-учотирьох і довгі, академічні розіграші у виконанні чехословаків. Що характерно, до ударів як по одних, так і по інших воротах справа якийсь час не доходила. А потім, на 35-й хвилині, відбувся епізод, що приніс, як виявилося в підсумку, радянським футболістам перемогу. Це той самий найактивніший в обох командах Валентин Іванов увірвався в штрафну, обігрався в «стіночку» з Понєдєльніком, і невідпорно пробив у кут воріт.
Після матчу авторитетна французька газета «Л’Екіп» так відгукнулася про гру Валентина Іванова: «Він був душею команди, показавши не лише міжнародний клас, але й задатки лідера, який може вплинути на результат двобою».
Журналісти в цьому випадку не перебільшили, оскільки другий тайм збірна Чехословаччини почала набагато активніше й жвавіше: поблизу штрафної радянської команди «пожежа» змінювалася розгубленістю, і лише відмінна реакція Лева Яшина вберегла ворота команди СРСР від пропущеного гола, а можливо, і декількох. І отут слово знову взяв Валентин Іванов – він протяг м’яча півполя, на прямій легко обігнавши вже знаменитого, але ще не «кращого гравця Європи» Йозефа Масопуста, виманив на себе Шройфа, обіграв його й потужно пробив лівою крізь мішанину ніг захисників, які вже набігли у воротарський майданчик.