Всего за 49.9 руб. Купить полную версию
Син нашого судновласника, мій приятель, який допоміг мені укріпитися в моєму згубному рішенні, присмирнів тепер більше за мене: вперше, як він заговорив зі мною в Ярмуті (що сталося тільки через два чи три дні, бо нам відвели різні приміщення), я помітив, що тон його змінився. Вельми невдоволений, він запитав мене, похитуючи головою, як я почуваюся. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розказав, що я здійснив дану подорож у вигляді досвіду, у майбутньому ж маю намір об'їздити весь світ. Тоді його батько звернувся до мене і сказав серйозним і заклопотаним тоном: «Молодий чоловіче! Вам більше ніколи не слід пускатися в море; те, що трапилося з нами, ви повинні прийняти за явне і беззаперечне знамення, що вам не судилося бути мореплавцем». – «Чому ж, сер? – відповів я. – Хіба ви також не будете більше плавати?» – «Це інша справа, – відповів він, – плавати – моя професія, а отже, мій обов'язок. Ви ж пустилися в море у вигляді досвіду. То небеса й дали вам скуштувати того, чого ви маєте очікувати, якщо будете наполягати на своєму рішенні. Можливо, все те, що з нами сталося, відбулося через вас: можливо, ви були Іоною на нашому кораблі… Будь ласка, – додав він, – поясніть мені толком, хто ви такий і що спонукало вас до цього плавання?» Тоді я розповів йому дещо про себе. Щойно я закінчив, він вибухнув страшним гнівом. «Що я такого зробив, – сказав він, – чим завинив, що цей жалюгідний вигнанець ступив на палубу мого корабля! Ніколи більше, навіть за тисячу фунтів не погоджуся я плисти на одному судні з тобою!» Звичайно, все це було сказано спересердя, людиною і без того вже схвильованою думкою про свою втрату, і у своєму гніві він зайшов далі, ніж слід було. Та потім у мене була з ним спокійна розмова, в якій він серйозно переконував мене не спокушати на свою погибель Провидіння і повернутися до батька, говорячи, що в усьому, що трапилося, я маю вбачати перст Божий. «Ох, юначе! – сказав він на завершення, – якщо ви не повернетеся додому, то – повірте мені – скрізь, куди б ви не поїхали, вас переслідуватимуть нещастя й невдачі, поки над вами не здійсняться слова вашого батька».
Невдовзі після того ми розлучилися, я не зміг заперечити йому і більше його не бачив. Куди він виїхав з Ярмута – не знаю; у мене ж було трохи грошей, і я вирушив до Лондона сухим шляхом. І в Лондоні, і по дорозі туди на мене часто находили хвилини сумніву і роздуми щодо того, яке життя мені обрати: чи додому повернутися, чи пуститися в нове плавання.
Що стосується повернення в рідну домівку, то сором заглушав найбільш вагомі доведення мого розуму: я уявляв, як з мене кепкуватимуть всі наші сусіди і як мені буде соромно глянути не тільки на батька й матір, а й на всіх наших знайомих. Відтоді я часто помічав, до чого нелогічна й непослідовна людська натура, особливо в молодості; відкидаючи міркування, якими слід було б керуватися в подібних випадках, люди соромляться не гріха, а каяття, соромляться не вчинків, за які їх можна справедливо назвати божевільними, а виправлення, за яке тільки й можна вважати їх розумними.
У такому стані я перебував досить довго, не знаючи, що робити і які терени життя обрати. Я не міг побороти небажання повернутися додому, а поки я відкладав, спогади про лихо, якого зазнав, дещо стиралися, разом з ними слабшав і без того слабкий голос розуму, який спонукав мене повернутися до батька, і закінчилося тим, що я відкинув будь-яку думку про повернення і почав мріяти про нові подорожі.
Та ж зла сила, яка спонукала мене втекти з батьківського дому, яка втягнула мене в безглузду й необдуману затію здобути собі статок, нишпорячи по світу, і так міцно забила мені в голову цю маячню, що я залишився глухим до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до заборони батька, – ця ж сила, кажу я, якого б не була вона роду, штовхнула мене на найнещасливіший учинок, який тільки можна уявити: я сів на корабель, що вирушав до берегів Африки, або, як висловлюються наші моряки своєю мовою, – до Гвінеї, і знову пустився в мандри.
Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не найнявся простим матросом; хоча мені довелося б працювати трохи більше, ніж я звик, але зате я знав би обов'язки й роботу моряка і зміг би з часом стати штурманом чи помічником капітана, якщо не самим капітаном. Але така вже була моя доля – з усіх шляхів вибрати найгірший. Так вчинив я й цього разу: в гаманці у мене водилися гроші, на мені був пристойний одяг, і я завжди був на судні справжнім джентельменом, тому нічого там не робив і нічому не навчився.
У Лондоні мені пощастило потрапити (із перших же кроків) у хорошу компанію, що не часто трапляється з такими розпущеними молодиками, які збилися з пуття і яким я був тоді, тому диявол не дрімає і негайно розставляє їм якісь пастки. Але не так було зі мною. Я познайомився з одним капітаном, який незадовго перед тим ходив до берегів Гвінеї, й оскільки цей рейс був для нього дуже вдалим, то він вирішив вкотре вирушити туди. Він полюбив моє товариство – я був на той час приємним співрозмовником – і, дізнавшись від мене, що я мрію побачити світ, запропонував мені їхати з ним, сказавши, що мені це нічого не коштуватиме і що я буду його співтрапезником і другом. Якщо ж у мене є можливість набрати із собою товарів, то, можливо, мені пощастить, і я отримаю весь виручений від торгівлі прибуток.
Я прийняв пропозицію; зав'язавши дружні стосунки з цим капітаном, людиною чесною і довірливою, я вирушив з ним у дорогу, прихопивши із собою невеликий вантаж, на якому, завдяки повній безкорисливості мого друга капітана, отримав досить непоганий дохід: за його вказівкою я закупив на сорок фунтів стерлінгів різних брязкалець і дрібничок. Ці гроші я зібрав за допомогою своїх родичів, з якими листувався і які, як я припускаю, переконали мого батька чи, вірніше, матір допомогти мені хоч невеликою сумою у моїй першій справі.
Ця подорож була, можна сказати, єдино вдалою з усіх моїх походеньок, чим я зобов'язаний безкорисливості та чесності мого друга капітана, під керівництвом якого я, крім того, набув неабияких знань з математики й навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі дізнався багато такого, що необхідно знати морякові. Він отримував задоволення від занять зі мною, а я – від навчання. Одним словом, у цій подорожі я став моряком і купцем: виручив за свій товар п'ять фунтів, дев'ять унцій золотого піску, за який, після повернення до Лондона, отримав майже триста фунтів стерлінгів. Ця удача сповнила мене амбітними мріями, які згодом довершили мою загибель.
Та навіть і в цю подорож на мою долю випало чимало негараздів, і головне – я весь час прохворів, підхопивши найсильнішу тропічну лихоманку[1] внаслідок надто жаркого клімату, бо узбережжя, де ми найбільше торгували, лежить між п'ятнадцятим градусом північної широти й екватором.
Отже, я став купцем, що вів торгівлю з Гвінеєю. Оскільки, на моє нещастя, мій друг капітан незабаром після прибуття на свою батьківщину помер, то я вирішив знову поїхати у Гвінею, вже самостійно. Я відплив з Англії на тому ж кораблі, командування яким перейшло тепер до помічника померлого капітана. Це була найнещасливіша подорож, яку колись здійснила людина. Правда, я не взяв із собою і ста фунтів з нажитого капіталу, а решту двісті фунтів віддав на зберігання вдові свого покійного друга, яка розпорядилася ними вельми сумлінно; зате мене спіткали під час подорожі страшні біди. Почалося з того, що одного разу вдосвіта наше судно, яке тримало курс на Канарські острови чи, вірніше, між Канарськими островами й Африканським материком, було захоплено зненацька турецьким корсаром із Салеха, який погнався за нами на всіх вітрилах. Ми теж підняли вітрила, які могли витримати наші реї і щогли, але, бачачи, що пірат нас наздоганяє і неминуче наздожене через кілька годин, ми приготувалися до бою (у нас було дванадцять гармат, а в нього вісімнадцять). Близько третьої години пополудні він нас нагнав, але помилково, замість того, щоб підійти до нас із корми, як він мав намір, підійшов з борту. Ми навели на нього вісім гармат і дали по ньому залп, після чого він відійшов трохи далі, відповівши попередньо на наш вогонь не тільки гарматним, а й рушничним залпом з двох сотень рушниць, оскільки на ньому було до двохсот осіб. Втім, у нас нікого не зачепило: ряди наші залишилися щільними. Потім пірат приготувався до нового нападу, а ми – до нової оборони. Підійшовши до нас цього разу з іншого борту, він узяв нас на абордаж: осіб шістдесят увірвалося до нас на палубу, і всі насамперед кинулися рубати снасті. Ми зустріли їх рушничною стріляниною, списами й ручними гранатами і двічі очищали від них палубу. Тим не менш, оскільки корабель наш був доведений до непридатного стану і троє наших людей було вбито, а вісім поранено, то на завершення (я скорочую цю сумну частину своєї оповіді) ми змушені були здатися, і нас відвезли як полонених у Салех, морський порт, що належить маврам.