Всего за 49.9 руб. Купить полную версию
Тим часом розігрався жорстокий шторм. Розгубленість і жах прочитувалися тепер навіть на обличчях матросів. Я кілька разів чув, як сам капітан, проходячи зі своєї каюти повз мене, бурмотів стиха: «Господи, змилуйся над нами, інакше всі ми загинемо, всім нам настане кінець», що не заважало йому, однак, зірко спостерігати за роботами з порятунку корабля. Перші хвилини переполоху оглушили мене: я нерухомо лежав у своїй каюті під сходами і навіть не знаю добре, що я відчував. Мені було важко повернутися до колишнього настрою каяття після того, як я так явно знехтував і так рішуче з ним розправився: мені здавалося, що жахи смерті раз і назавжди минули і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Та коли сам капітан, проходячи повз мене, як я щойно сказав, заявив, що ми всі загинемо, я страшенно злякався. Я вийшов з каюти на палубу: ніколи в житті не доводилося мені бачити такої зловісної картини: морем ходили вали заввишки з гору, і кожні три-чотири хвилини на нас навалювалася така гора. Коли, зібравшись з духом, я озирнувся, навколо панували жах та лихо. Два важко навантажені судна, що стояли на якорі неподалік від нас, щоб полегшити себе, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас попереду, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і віднесло у відкрите море напризволяще, бо ні на тому, ні на іншому не залишалося жодної щогли. Дрібні судна трималися краще за інших і не так страждали на морі; а два-три з них теж віднесло в море, і вони промчали борт у борт попри нас, прибравши всі вітрила, крім одного кормового клівера.
Увечері штурман і боцман приступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітану дуже цього не хотілося, але боцман став доводити йому: якщо фок-щоглу залишити, судно затоне; і той погодився, а коли знесли фок-щоглу, грот-щогла почала так хитатися і так сильно розгойдувати судно, що довелося знести і її і таким чином очистити палубу.
Можете уявити, що мав відчувати весь цей час я – зовсім новачок у морській справі, який незадовго до цього настільки злякався невеликого хвилювання. Але якщо після стількох років пам'ять мене не обманює, не смерть була мені страшна тоді: у сто крат сильніше жахала мене думка про те, що я зрадив своєму рішенню скоритися батькові і повернувся до своїх первісних проклятих химер, і думки ці у поєднанні з боязню бурі приводили мене в стан, якого не передати жодними словами. Але найгірше було ще попереду. Буря продовжувала лютувати з такою силою, що, за визнанням самих моряків, їм ніколи не траплялося бачити подібної. Судно в нас було міцне, але від великої кількості вантажу глибоко сиділо у воді, і його так гойдало, що на палубі щохвилини чулося: «захлесне, кренить». У деякому сенсі для мене було великою перевагою, що я не цілком розумів значення цих слів, поки не запитав про це. Однак, буря вирувала все з більшою люттю, і я побачив – а це нечасто побачиш – як капітан, боцман і ще кілька людей, у яких почуття, ймовірно, не так притупилися, як у решти, молилися, щохвилини чекаючи, що корабель піде на дно. На довершення жаху раптом серед ночі один з чоловіків, спустившись у трюм подивитися, чи все там у порядку, закричав, що судно дало течу, інший посланець доніс, що вода піднялася вже на чотири фути. Тоді пролунала команда: «Усім до помпи!» Коли я почув ці слова, у мене завмерло серце і я впав навзнак на ліжко, де сидів. Але матроси розштовхали мене, говорячи, що якщо досі від мене не було користі, то тепер я можу працювати, як і всі інші. Тоді я встав, підійшов до помпи й старанно почав качати. У цей час кілька дрібних вантажних суден, будучи не в змозі встояти проти вітру, знялися з якоря і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили повз нас, капітан наказав випалити з гармати, щоб повідомити про наше тяжке становище. Не розуміючи значення цього пострілу, я уявив, що судно наше розбилося чи взагалі трапилося щось жахливе, словом, я так злякався, що зомлів. Та оскільки кожен переймався лише порятунком власного життя, то на мене не звернули уваги й не поцікавилися, що сталося зі мною. Інший матрос став до помпи на моє місце, відштовхнувши мене ногою і залишивши лежати, повний упевненості, що я впав замертво; минуло чимало часу, поки я отямився.
Ми продовжували працювати, але вода піднімалася в трюмі все вище. Було очевидним, що корабель затоне, і хоча буря починала потроху вщухати, однак не було надії, що він зможе протриматися на воді, поки ми увійдемо в гавань, і капітан продовжував палити з гармат, волаючи про допомогу. Нарешті одне невелике судно, що стояло попереду нас, ризикнуло спустити шлюпку, щоб нам допомогти. З великою обережністю шлюпка наблизилася до нас, але ні ми не могли підійти до неї, ні вона не могла причалити до нашого корабля, хоча люди гребли щосили, ризикуючи своїм життям заради нашого порятунку. Наші матроси кинули їм канат з буйком, витравивши його на велику довжину. Після довгих марних зусиль тим вдалося впіймати кінець каната; ми притягли їх під корму і всі до одного спустилися до них у шлюпку. Годі було й думати дістатися в ній до їхнього судна; тому, за загальною згодою, було вирішено гребти за вітром, намагаючись тільки тримати по можливості до берега. Наш капітан пообіцяв чужим матросам: якщо човен їх розіб'ється об берег, він заплатить за нього їх господареві. Таким чином, здебільшого на веслах, частково гнані вітром, ми попрямували на північ у бік Вінтертон-Несса, поступово гребучи до землі.
Не минуло й чверті години з тієї хвилини, коли ми відчалили від корабля, як він почав занурюватися на наших очах. І тут я вперше зрозумів, що означає «захлесне». Мушу, однак, зізнатися, що я майже не мав сили глянути на корабель, почувши крики матросів, що він тоне, бо з моменту, коли я зійшов чи, краще сказати, коли мене зняли в човен, в мені немов усе вмерло – частково від страху, частково від думок про майбутні поневіряння.
Доки люди посилено працювали веслами, щоб направити човен до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як човен підкидало хвилею, нам видно було його), що там зібралася велика юрба: всі метушилися й бігали, готуючись надати нам допомогу, коли ми підійдемо ближче. Та рухалися ми дуже повільно й дісталися до землі, тільки пройшовши Вінтертонський маяк, де між Вінтертоном і Кромером берегова лінія загиналася на захід і де її виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і, з великими зусиллями, але все-таки успішно вибравшись на сушу, пішли пішки в Ярмут. Завдяки лиху, що спіткало нас, ми отримали досить співчутливе ставлення: місто відвело нам хороші приміщення, а приватні особи – купці й судновласники – забезпечили нас грошима в достатній кількості, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, як ми схочемо.
О, чому мені не прийшло тоді в голову повернутися в Гулль, у батьківський дім! Який би я був щасливий! Напевно, батько мій, як у євангельській притчі, заколов би для мене вгодоване теля, бо він дізнався про моє спасіння лише через багато часу по тому, як до нього дійшла звістка, що судно, на якому я вийшов з Гулля, потонуло на ярмутському рейді.
Але злий мій талан штовхав мене все на той же згубний шлях із завзятістю, якій неможливо було чинити спротив; і хоча в моїй душі неодноразово лунав тверезий голос розуму, що кликав мене повернутися додому, у мене не вистачило для цього сил. Не знаю, як це назвати, і тому не буду наполягати, що нас спонукає бути знаряддям власної своєї загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима, таємне веління всесильної долі; та безсумнівно, що тільки мій злощасний талан, якого я не силах був уникнути, змусив мене піти наперекір тверезим доведенням і навіюванням кращої частини мого єства і знехтувати двома настільки наочними уроками, які я отримав за першої ж спроби ступити на новий шлях.