Але згадаймо слова Шевченка: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий». Упродовж життя ми зазнаємо поважних змін і втрачаємо свій первісний образ. Під свою осінь людина стає такою, якою вона була задумана Господом, вона в старості гарна – приходить розважливість, мудрість, задумливість і вибачливість. Людина відчуває ту печаль за життям, котре повернути не можна, тож людина стає добрішою, знаю це по собі, бо з того запального крикуна, який у суперечках був нестерпний і вибуховий, я перемінився на толерантного старшого пана. Люблю себе такого, бо то є мій останній образ.
Найбільшу радість мені приносить праця. Хоч вона страшенно виснажлива, і я, завершуючи кожну свою річ, називаю її останньою: пишіть самі, це затяжко, забагато одному. Але й були такі хвилини, коли я чувся бадьорим і втішеним, мов справжньою любов’ю. Це був «Бузьків огонь», який я написав у думці, йдучи з Коломиї до Трача пішки. Мені згадалася тоді пригода з бузьковим огнем, і поки дійшов до Трача, то знав уже ту новелу напам’ять; я йшов тоді такий піднесений, бо відчув, що писатиму добре. І прийшла потім до мене перша моя слава: про новелу заговорили й читали з естрад.
Невдалих новел у мене мало, хоча й були невдачі. Але якось новели відійшли, поступились романам. І я втішився романами «Мальви», та чи найбільше «Манускриптом з вулиці Руської», який, вважають читачі, є найцікавішим з мого доробку. Та найвдалішою своєю річчю вважаю «Четвертий вимір», за який отримав Шевченківську премію.
І далі – письмовий стіл
На моєму письмовому столі розкладено папір. Треба допильнувати, щоб малі внуки не порозтягали й не поробили з нього човників. І добре, якщо до дня народження мені таки подарують ручку. Хоч, зрештою, ще й стара незле пише.
Передслово написала, а також роздуми Романа Іваничука з диктофона відписала й на машинці видрукувала Ніна Бічуя.
Із циклу «Прут несе кригу»
Бузьків огонь
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квіти.
Це бузьків огонь.
Густо, одна біля одної, як коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж.
Не можу ніколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтінням у грудях, як на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце.
Це було давно, ще в сільській школі. Я залишався після уроків мало не щодня. Було боляче. До сліз. Вискакували з класу діти, як сполохані польові коники з трави, сміялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тільки маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.
Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.
…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.
Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:
– А може, хто залишиться за нього?
Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:
– Я лишусь.
І залишилась.
Було дивно: чому?
Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.
І все ж вона залишилась.
А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.
– Дай лиш одну, я закосичуся.
З-під полинялої хустини очі питали:
«А мо’, не хочеш?»
Я відвернувся.
– Чого тобі треба?
– Нічого…
І все ж вона залишилась!
А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:
– Ну, чого стоїш?
І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.
Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузьок, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузьок шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.
…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.
Але її вже в школі немає.
Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.
Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:
– Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!
Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.
Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Вона вже не піде до школи.
А в моїх руках – бузьків огонь. Якщо не розділю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…
А в Аннички хати немає, їй можна все віддати.
Але вона сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Розкидаю букет огнем по стрісі і втікаю. Ой, щоб зайнялась! Але стріха не зайнялась.
На другий день вранці я біг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, віддалялася маленька постать у полинялій хустці з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Білунка й бігло вслід телятко. Зупинилась, окраєць хліба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.
…Де ти тепер, білява, синьоока дівчинко? Я минаю левади – чи поїздом, чи пішки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.
Може, ти знайшла своє щастя і тепер так, як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?
Де ти тепер?
Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.
Може, це ти?
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…
Це бузьків огонь.
1956
Батько
Це було в ресторані на вокзалі.
Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився швейцарові.
– Можна?
Тоді зайшов.
Роздивлявся, де б сісти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втішно було його побачити через багато років.
Пили пиво з нагоди зустрічі.
Марко розпитував про життя, Панас скупо відповідав.
– А як діти?
– Одна була, Оленка, та й то…
– ?
– Поїхала вчитися до Львова. А тут війна. Довідався від людей, що німці забрали на роботи. Так і не вернулась.
Пиво випили, а до котлет не доторкались.
Панас витяг люльку.
– Кури цигарки.
– Це можна.
Марко знову замовив пива.
– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…
– Та де там…
– А все може бути.
Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.
– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.
– А я що кажу.
– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.
– А твоя?
Дід Панас задумався, пригадував.
– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.