Кав’ярні
Треба жити у Львові то й знатимеш, що таке кав’ярні. Тут відбувається магія зустрічей. Я охоче випиваю тут чарку і проваджу бесіду, тут зовсім інша атмосфера. Ось я запалюю цигарку і вдихаю дим, я й дома курю, але в кав’ярні відчуваю особливий смак цигарки. Тут зовсім інший настрій; коли кав’ярня гарна і чемний бармен, то ти щось ловиш таке, чого немає у звичайній хатній розмові. Я зараз рідко маю якийсь зайвий гріш, але коли таки маю, то не шкодую піти собі зі своїм приятелем, з яким є про що поговорити, – до кав’ярні й посидіти там якусь годинку. В кав’ярні дуже часто народжуються несподівані ідеї. Ресторанів не люблю, там об’їдаються, й кельнери не зразу все подають, а в кав’ярні демократичніше й затишніше.
Почуття гумору
Я дозволяю з себе кепкувати – як кажуть галичани, дерти лахи. Не люблю людей, які не мають почуття гумору й ображаються, почувши на свою адресу якийсь невинний жарт.
Поучання молодих
Як казала Ліна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»
Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення їхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xіба що радити.
Пошуки істини
Вічна проблема. Запитав Пилат Христа: що ж таке істина? Навіть Христос не міг відповісти, бо істина – це Бог, а Христос був Сином Божим, та ще не Богом – покіль його не розп’яли і він воскрес. Ми перебуваємо лише в наближенні до істини, і кожен знає свою, а та, котра для всіх – то тільки Бог, якого ніхто не пізнав. Можна тільки вірити в нього.
Я не фанатик, не певен, що існуватиму колись поза своїм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергія десь мусить зберігатися – в інших вимірах…
Еротика
Це те, на що накладають табу. Еротика невід’ємна від краси, любові. Дрібка несмаку – і це вже щось інше: скажімо, – порнографія, фізіологія, парафія медицини, але не мистецтво. У віршах поетеси Вікторії Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджує, не викликаючи хіті. Господи, як це гарно, коли жінка не має на собі одягу, коли жінка віддається і любить, як гарно цілувати жінку й віддавати їй ceбe, щоб зародився плід; як це гарно – торкатися долонею до її опуклого живота й чекати народження дитини!
Комети, ворожба, передбачення
Я у ворожбу вірив би, якби по світу не ходило так багато ворожбитів. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небі через дві тисячі літ, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через дві тисячі літ комета стала над Україною. Я повірив, що це добрий знак для нас…
Знаю ворожбу проти градобою, яку мій тато записав від свого батька. Тут не обійтися без топірця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрівку, бо тільки ним можна розігнати хмари, відвернути град, примовляючи слова ворожби. Мені це не раз вдавалося.
Політика
Їй я віддав десять років свого життя, і врешті відчув, що маю того досить. Я працював з патріотичного обов’язку, не міг не займатися політичною й громадською роботою. Але внутрішнього потягу до політики не відчував ніколи. «Просвіту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневірився в ефективності її діяльності. Маю чисте сумління, що не сховався в кут тоді, коли був потрібен у Верховній Раді й у відновленій «Просвіті». Від мене вимагав діяльності час. Але політика – це не моє. Єдине, що я справді люблю – це мій письмовий стіл і письменницька робота.
Самовпевненість
Не самовпевненість, а певність у собі. Якраз під час роботи за письмовим столом таке почуття з’являється. Я тоді вірю в себе.
Те, чого ніколи й нікому не говорив
Не говорив нікому вголос про душевні депресії. До них не можна самому собі признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такі хвилини думає, то воно може сповнитись. Це відганяти треба, як градову хмару топірцем, при голосному говоренні про депресію є страшна психологічна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.
Гроші
Це річ потрібна й обов’язкова, але не як фантом, а як те, що дає людині свободу. Я не розумію, навіщо людям потрібна нескінченна кількість грошей – мільйони, за які вони в тюрму йдуть, чи то їх стріляють. Навіщо того?
Я люблю гроші, наскільки вони дають мені свободу пересування, пристойного зовнішнього вигляду, можливість забезпечення побуту свого й дітей. Я вмію їх тратити. Я тільки те й робив, що тратив їх – на мандрівки, на свою Наварію, на добре вино. Але ніколи не витрачав на безглузді брязкальця…
Озиратись
Треба, але на тих людей, яких ти знав – особливо через листи, які я зберігаю. Люди з листів постають перед тобою такими гарними! Я тепер впорядкував свій епістолярій, уклав з того ще одну частину спогадів і ніби побачив перед собою кожного з тих кореспондентів – явились вони мені в новому світлі, часом ще кращими, ніж були тоді, коли міг з ними розмовляти.
Полуботок, міфи
Історія з Полуботком. Коли я заявив у Верховній Раді, що його скарби слід повернути з Англії – це своєрідна містифікація. Скільки тоді з’явилось спадкоємців Полуботка! Вони казали: якщо ті гроші знайдуться, нам належиться третина. Що ж, люди як люди…
Але є один цікавий чоловік з Павлограда. Він написав мені, що знає, де заховані документи про скарб Полуботка, він бачив у руках свого діда скриньку з тими документами. Тепер той чоловік копає, копає, шукає того місця, де дід закопав скриньку, а ще просить: вибийте гроші, щоб те чуже обійстя купити й узятися до розкопок на його землі. А якби й справді?…
Кумири, опудала, божки
Кумирів я ніколи не знав, опудал бачив скільки завгодно – опудал є півсвіту, а божки совєтські – ті, що понад усе любили сидіти в президіях – то їх ще й нині не бракує.
Сни, загадки, несподіванки
Сни бували в мене кольорові, рухомі, летючі. Вони мені допомагали фантазувати. Я й дотепер літаю у снах. Сни з віком менш яскраві, і я на тому багато втрачаю. Бували сни-передбачення, сни-пророцтва, сни-розваги…
Якщо людина не має загадок і не знає несподіванок, то вона й не жила на цьому світі. Несподіванка – це щось надзвичайне. Хоч і чекаєш часом чогось особливого, а приходить – і вражає, і тішить. Коли я отримав Шевченківську премію, то заплакав з радості – ніби від несподіванки.
Зневіра
Того в мене не було ніколи. Була тривога: чи здійсниться найважливіше, чи здобудемо колись Незалежність, але зневіри не було. Я надто великий оптиміст, щоб зневіритись.
Папір, ручка, записники
Люблю сірий, м’який папір – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тільки чорнилом. Записники мають бути в гарній оправі, щоб хотілося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував мені до дня народження добру ручку, я був би щасливий.
Сонце. Світанки
Люблю середину літа, коли сонце найвище. Стою на веранді свого будиночка в Наварі й спостерігаю за сонцем, яке ось дійшло до крайньої межі. Така радість була, коли воно котилося нестримно і стало там, над тим комином, над якоюсь сільською хатою… І тоді в мене починається туга. Я знаю, що сонце постоїть там два-три дні й почне відкочуватись. І така в мене туга за сонцем! Знаю, що йде зима, зиму теж люблю, але сонця так мало, а вечори такі довгі… Це несправедливо – наче хтось відбирає в мене сонце…
Я бував на Заполяр’ї, де сонця немає півроку. Це не для мене. Їздив до брата, коли він там ще жив після таборів. Хотів довго затриматись, щось написати, але не витримав у сумерку, вернувся додому. Коли під’їжджав до Котласа і побачив сонце – не було щасливішої людини.
Вік справді глибокий
Колись молодим я не міг себе уявити сімдесятилітнім, бо то вік справді глибокий. Я навіть не думав, що до таких літ можна дожити. Тепер не вірю, що маю сімдесят – хоч коли глянути на те, що встиг зробити, то на те треба було багато часу – того не зробиш за кілька літ.