– То повіз би додому.
– Не маю нікого, одні стіни…
Розливав у чарки і – по скатерті.
– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.
– Пийте, куме.
– Дай Боже…
Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати богу.
– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…
Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.
Панас говорив чи, може, тільки думав:
– Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. В школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.
Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.
«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».
Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.
Отже, подарував би їй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, і не носить хусток. Бо ж у місті виросла. Але він нічого більше не міг би сьогодні їй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалі в ларку. От візьме та й купить. Складе гарненько, підійде до столика і скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то візьміть собі». Та й усе.
Починав вірити, що буде так: вона дуже здивується, потім схопиться з-за столу й скрикне:
«Таточку!»
Тоді він забере її додому. Скличе все село і справить таке свято, якого ще ніхто не бачив.
А молода жінка дивилася на нього. Дідові Панасові здавалося, що навіть дуже пильно дивиться, ніби впізнає. Що таке? В очах почало прояснюватися від хмелю, й Панас побачив на її обличчі прикмети своєї дочки: так само посередині волосся проділ, ямочка на бороді… Хотів схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смів, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.
Хитаючись, бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув з-під нього на хисткому мості, ніби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замість нього.
Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тільки в грудях гуляла порожнеча після останньої ілюзії.
У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хіба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.
1957
Злочин
Білою змією в’ється сніг по дорозі. Ідуть телефонні стовпи один за одним, мов зажурені подорожні, виграє вітер морозну пісню на дротах. Я повертаюсь на своє передмістя. Мені не холодно, мене гріє моє щастя.
Бринить у дротах сумна мелодія, а в мене на серці – радість. Я йду, іду, а пітьма колишеться над землею, така морозна пітьма, різдвяна.
І раптом з темряви хтось кидає два слова, як два пекучі поличники: «Ти – злодій!» Кидає не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов від пострілу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – і все говорить мені мовчанкою:
– Ти – злодій.
Пригадую… Ці два страшні слова тінню, назирці йшли за мною вже довгий час, і знав я, що рано чи пізно вони стануть переді мною, як мої двійники. А тепер, коли вже відбувся суд, коли незримі погляди знайомих відвертаються від мене, схвалюючи вирок, дозвольте мені сказати останнє слово.
Так, я злодій. Я вкрав чуже щастя. Ба ні, чужого щастя я не крав, я тільки на чужому місці будую своє власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моєму вчинку хоч трохи благородства.
Одного осіннього дня сидів я в парку на лавочці. Пливли по небу білі хмаринки, розірвані на клапті, як мої думки. Любо було дивитися на них і бачити в них себе.
Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.
– Ти хто така?
– Я сховалася від мами, а…
Пальчиком водила по моєму коліні.
– У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.
Простягнула ручку до мого обличчя.
– Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?
Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.
– Чия ти?
– Мамина.
– А мама де?
– Там… Я сховалася.
– Вона знайде тебе?
– Знайде.
– А я заберу тебе з собою.
– І маму забереш?
Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.
По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:
– Любко! Любочко!
Дівчинка шепнула.
– Сховаймося за кущик.
Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, із стурбованим обличчям.
– Досить бавитися, Любко, обізвися.
– Мамо, ми тут!
Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.
– Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!
Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.
– Не сердься, ми з дядьком…
Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.
– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.
Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.
– Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.
Я вклонився.
Любка підбігла до мене.
– Дядю, а ти не підеш з нами?
– Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.
– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.
Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:
– Я ж іду з тобою, певно, що так.
Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.
– Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…
Мати глянула на мене.
– Це неправда, – кинув я зніяковіло.
– Любка ще не вміє говорити неправди.
– Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…
– Так, погода сьогодні як улітку, – сказала вона з ноткою приязні в голосі.
Можливо, думка про мою слабість розбудила в ній прихильність до мене – люди люблять бути в горі не самотніми, – жінка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я відповідав скупо. Час від часу поглядав на її вигнуті щоки, на чорні брови, що густо збіглись на переніссі, та стурбовані навіть при усмішці очі. Життя вже встигло накласти на неї свою печать, з очей світився нелегко здобутий досвід, і при тому всьому була дуже молодою і вродливою.
Мене цікавило тільки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Діти нічого даром не говорять.
– Хто ваш чоловік?
Вона зніяковіла, по обличчю пробігла тінь обурення, повні образливих сліз очі виклично глянули на мене. Я каявся і готовий був вирвати собі язик за таке питання, але було пізно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це має значення? Моє питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокійне:
– Мій чоловік працює з вами… в редакції…
Це мене ще більше здивувало. Чому ж тоді вона так збентежилась?
– Як його прізвище?
– Андрійчук, Петро.
Тепер мені все стало ясно. Петро – мій колега по роботі… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жінок. На думку спливли Петрові слова в задушевній зі мною розмові: «Нема гірше, колего, коли з дружиною не знаходиш спільної мови. Це страшно. Женись і ти нарешті, але шукай собі жінку за освітою».