Вершини. Франко
Франка всі хочуть осягнути і ніхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франкової спадщини всі хочуть зануритися, пірнути, а до дна ще ніхто не досяг: ті академії, ті тисячі вчених, сотні дисертацій! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковій науці, виріс з його книжками, бо спершу так хотів батько, а потім і я цього запрагнув. Для мене Франко – постійна загадка: людина творчо працювала лише сорок років (а якщо відняти час на поїздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих літ на працю) – і за такий час зробити все те, що вдалося Франкові: створити велику бібліотеку із власних творів, цілий науковий фонд для нації – не розумію цього. Коли він це встиг зробити? Якби мені забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголівський чиновник, який не знає, що пише, тільки й того що пише, – то витратив би сто літ. Тож ми приречені на те, щоб пізнавати Франка, учитися в нього. Він був Учителем всієї нації – і не тільки нашої.
Театр
Це моя пристрасть, особливо в молодості. Не пропускав жодної вистави. А в дитинстві, в Коломиї… Чиста комедія, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна річ, я не мав квитка, та ніщо не помагало. Я любив театр, він мене виховував. І коли інсценізації моїх творів з’являлись на кону – кожна вистава була для мене справжнім святом, якого я сам для себе влаштувати не міг, це робив для мене Театр. Це було не тільки свято, а ще одна грань моєї роботи – спільної з Театром.
Критики
Критиків не боюсь і не боявся ніколи. Я навіть хочу критики – хоч би й негативної. Не можу жити у вакуумі, у глухоті, наче в кімнаті, де звук не відлунює, це, певне, найстрашніше, коли людина не чує відлуння свого голосу. Зараз я це розумію особливо добре. Мені здається, що я написав – на своєму рівні – найкращі свої речі, маю на увазі «Смерть Юди», «Ренеґат», «Євангеліє від Томи», «Орда», а відгуків не було, крім опитування, що його провів журнал «Слово і час» і яке показало, що за останні три роки саме «Смерть Юди» – найбільш читана книжка. Отже люди читають, а критичного аналізу нема, часописи й газети мовчать. Я хотів би, щоб над моїми роботами люди думали, щоб сперечалися професійні критики, але критики думати не хочуть. Чи, може, не бачать предмета для роздумів? У нас є елітарна література, багато цікавої молоді, чимало хто вже дійшов зрілості, і я тішуся, що маємо Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Василя Ґабора, Олеся Ульяненка, Степана Протока – тішуся, що про них принаймні щось говорять. А про нас – старше покоління? Здається, чимало з нас здобули великий досвід і досягнули рівня не нижчого від того, на якому стоїть нині іменована елітарною література – і все це обминають мовчанням. Мовляв, то вже пройдений етап, старші, звичайно, належать до літературного процесу, але не більше і вже не впливають на нього, і для дослідження прийде колись на нього час. Але ж ми ще живемо, ми присутні, ми працюємо – і я хотів би чути резонанс.
Натовп. Народ. Нація. Особистість
Єдина категорія для суспільства з тих названих є позитивною – нація. Нація ж складається з особистостей, коли так не є, утворюється натовп, юрба. Кожна національна група, виокремившись від загалу, може перетворитися на юрбу. Можна почати діяти як особистість – і змішатися з натовпом. Натовп – страшна сила, особистість гине в натовпі. Одне гігантське збите докупи й водночас аморфне тіло, яке вирує, кричить і чогось домагається, чогось хоче, може затоптати одиницю, яка прагне бути самим собою, не часткою юрби, не часткою її крику. Я сформована особистість, я не хотів би втратити ознак особистості, у натовпі міг би загубитись. Я не брав участі в мітингах, хоч усвідомлював, які вони потрібні були десять років тому; натовп тягне й затягує, я бачив, як на моїх очах люди втрачали свою непересічність, як, виходячи на трибуну, переставали бути собою, вони кричали з трибун голосом юрби, хоч цей голос тоді вирішував нашу долю; але річ у тім, коли долю вже вирішують не мітинги, провідники не виявились істинними провідниками, залишившись глашатаями з трибун. Без крику, мітингів неможлива була б наша революція. Усе це було виявом помсти, починаючи від бажання повалити ідолів – так стягали з постаментів Леніна. Мені дорікали, що я уникаю мітингів, але я боявся втратити бодай крихту свого єства, своєї індивідуальності. Еґоцентризм? Може, й так. Але ж бували багатотисячні сходини без крику. Один з таких пам’ятаю – біля пам’ятника Франкові: десь надвечір перший хтось почав, а решта, немов повертаючи собі пам’ять, підтримали: «Ще не вмерла Україна». Це не був натовп, це був гурт особистостей.
Смирення і гординя
Це так якби комплекс неповноцінності і комплекс пихи. Це мені невластиве. Я, правда, тішився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тішиться хлібороб, коли наливається колос. Але гордині в мене не було ніколи. Мене ні разу не розпирало усвідомлення, що я письменник. Нічого в тому особливого немає. Це просто праця.
Ерудиція
Обсяг її визначити навряд чи можна. Якщо ти маєш дрібку знання, що його можеш передати іншим, то це вже щось від ерудиції. Без знань ти ніхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодості. Мені бракує багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити свої знання. Чим більше осягаю, тим більше усвідомлюю, що обійтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не існує. Навіть Франко не знав усього.
Університет
Це Храм. Я його дуже важко для себе відвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона і є – радість від того, що я працюю тут, що переміг тих, які хотіли відірвати мене від університету. Стою нині за кафедрою, студенти шанують і люблять мене.
Молитва
Я не злостивий, не лихослівний, вся моя мова – це молитва до Бога і до своєї нації. Є молитви ритуальні, щоденні, як «Отче наш», її ти завше повторюєш, мислячи собі Бога, а є молитва – сама мова, робота, кохання. Моє життя – молитва за Україну.
Пізнання світу
Годі було сидіти в Трачі. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матеріально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачі й працювати на татовому місці директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторі, залишитися назавше у своєму любому Трачі. Мусив тоді обірвати пуповину й рушити у світ. Мандрівок було безліч – вольних і невольних, і кожна багато чому навчила.
Втрачені ідеї
Ті, з якими я прийшов у світ і виріс – дотепер мої. Незалежність України – найголовніша з них. Не маю втрат і серед літературних ідей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспішав, щоб встигнути. Так само, як завше намагаюсь не запізнитись на поїзд чи на зустріч з колегою, приходжу трохи раніше, і часу ще залишається.
Втрати
Коли я втрачаю друзів, то не тому, що вони мене зраджують, цього ніколи не було. Хто мав би зрадити? Роман Кудлик чи Роман Безпалків, Ніна Бічуя чи Юрко Брилинський? Чи мій добрий Шева – Анатолій Шевченко? То був би хіба кінець світу.
Друзі вмирають, це страшно. Недавно пішов з життя Богдан Антків, актор, майстер драматичних інсценізацій – мій великий приятель. А мене стало менше на цілого Анткова, на цілий його світ, більше того світу не матиму для спілкування, а тільки пам’ять про нього. Трохи раніше помер Богдан Кох – ще один актор і дивовижний життєлюб; дуже тяжко я пережив втрату Володимира Короткевича – славного білоруського письменника, який героїчно боровся за мене, коли мене цькували за «Мальви». Нам весь час бракує Ірини Вільде, ніхто її не замінить; бракує Оксани Сенатович і Володимира Лучука. Але наша туга за ними – то ніби продовження їхнього життя… Найтрагічніші втрати, коли йдуть молоді. Іван Миколайчук – ґеніальний актор у розквіті сил – і раптом його нема. Григір Тютюнник, який наклав на себе руки…