– Наскільки я пам’ятаю, волошкові квітозаври мають голову, тулуб і хвіст…
– Нічого подібного, – заперечив зі свого місця професор Ігрек, – замість хвоста в них букет квітів. Вони тому і називаються квітозаврами. Їхня голова нагадує формою діжку для пальми.
– Ніяку не діжку, – заперечив професор Ікс, – а звичайнісінький вазон з однією діркою замість ока…
– Нісенітниці! – підхопився з місця професор Зет. – У квітозавра парна кількість очей. Їх у нього вісім! А спина вкрита травичкою, в якій ростуть гриби.
– І не травичкою, а звичайним мохом, посипаним журавлиною. І ніг у квітозавра немає! Він плазує на животі…
– Якому животі?! Він же птах! І має крила…
– Не крила, а крило, що росте посередині чола, і він ним махає, коли радіє…
– Коли радіє, то розпускає хвіст із троянд і пускає ротом бульбашки…
– Він узагалі має роги…
– Ні, не роги, а бивні…
– Бивні в нього відпадають у дитячому віці, і на їхньому місці виростають вуса…
– Це в самців. А в самок продовжують рости бивні…
– І доки вони в них ростуть?
– Доки їм ці бивні не обламають новонароджені діти…
Наукова суперечка між професорами тривала майже три години. За цей час було випито дванадцять графинів води, поламано шістнадцять олівців і чотири стільці, виплеснуто в атмосферу вісім кубометрів ненависті та з’їдено сорок шість таблеток валідолу. Коли ж професори втомилися від дискусії, Хитренко попросив наукового секретаря підбити підсумки.
Секретар підійшов до дошки, узяв крейду і, відповідно до тверджень професури, намалював п’ятиголове чудовисько, вкрите густою травою, з колесами замість ніг і пальмою замість хвоста. На кожній голові росло по крилу, рот був десь збоку, а вуха теліпалися просто над очима. Одне слово – страховисько.
– А тепер з’ясуймо, як ми її будемо будити? – Хитренко поставив питання руба.
– Я кажу тротиловою шашкою її будити! – наполягав Ікс.
– А я кажу, – струменем з пожежного шлангу! – вигукував Ігрек.
– Шашкою! – Струменем! – Шашкою! – Струменем! – Шашкою!
Здавалося, цьому не буде кінця. Ікс та Ігрек ніколи не могли домовитися. Теоретичні наукові суперечки могли тривати вічно, й усі в залі зажурилися, потайки позіхали в кулачки, роздивлялися на стелі сонних мух і писали рідним есемески «До ранку не чекати».
Нарешті Хитренко не витримав:
– Мовчати! – гаркнув він. – Пропоную консенсус! Спершу ми підірвемо поблизу печери тротилову шашку, а потім, коли квітзавриха від страху вискочить з печери, поллємо водою із пожежного шлангу, щоб заспокоїти. Чи всі згодні?
Рішення підтримали майже одностайно, і тільки професор Зет був проти:
– Це якось негуманно! – заявив він, проте Хитренко махнув на нього рукою і поставив наступне запитання:
– Чим харчуються волошкові квітозаври?
І знову розгорілася суперечка. Ікс стверджував, що квітозаври люблять буженину і салат «Олів’є», а Ігрек доводив, що найбільше їм смакує сиров’ялена ковбаса та оселедець під шубою.
– Послухайте, – зненацька втрутився в їхній диспут професор Зет, – а чого ми тут сидимо і сперечаємося, замість того, щоб поїхати до ботанічного саду і подивитися на цю волошкову квітозавриху?
– Яка практична думка! – здивовано обізвався Хитренко.
– І то правда! Ура, ура… – погодились із нею інші, – до ботанічного саду!
Коли ж науковці вибралися на вулицю, була майже четверта година ночі й на асфальт перед Академією впали крупні краплі дощу.
– Здається, злива починається. Куди за такої погоди їхати? – сказав професор Ікс.
– Ну так, нерозумно! – нарешті погодився з ним Ігрек.
– А й справді! – підтримав колег Зет. – Вже спати час. Завтра зранку прийдемо у ботсад і подивимося, як виглядає ця Клумба, заодно подумаємо, що з нею робити.
– Проте підривників і пожежний катер неодмінно треба викликати! Всі згодні? – Хитренко грізно оглянув професуру. Заперечень не було. – Тож завтра о дев’ятій чекаю на всіх у ботанічному саду. На добраніч, панове!
Ледве встигли казкові науковці розбігтися по домівках, як нічний Київ накрила тепла травнева злива.
Глава 9
Нічні дива
За півтори години безперервної роботи підкоп завдовжки сто метрів був майже готовий. Працювали весело і дружно. Малеча набирала землю лопатками у відерця і виносила нагору, а старші діти трамбували її на клумбах.
Тим часом Дудка готувався до сеансу музичної терапії. На педальному «Запорожці» професора він з’їздив додому і привіз звідти комп’ютер, ді-джейський пульт, електронний синтезатор, вертушку для вінілових дисків, вісім колонок та купу всілякого причандалля, шнурків, кабелів і розеток.
Нашвидкуруч підключивши апаратуру в професорському будиночку, Дудка заходився творити черговий музичний шедевр під назвою «Пробудження квітозавра».
Над своїм грандіозним задумом він працював увесь той час, поки діти готували підкоп. І коли захеканий Чудлик увірвався до будиночка з криком: «Ходімо мерщій! До печери залишилося менше метра!», Дудка, натиснувши на комп’ютері кнопку «Зберегти», озвався: «Я готовий».
Трохи пригнувшись, вони бігли довгим тунелем, освітленим новорічними гірляндами, що дуже доречно знайшлися на горищі.
У кінці підкопу професор зупинився і приклав палець до вуст: «тш-ш-ш-ш!». Запала тиша, у якій, майже не приглушене тонким шаром ґрунту, виразно чулося мирне сопіння волошкової квітозаврихи.
– Я хочу з тобою порадитися, друже, – пошепки звернувся Чудлик до ді-джея. – Чи відпускати нам дітей додому, чи нехай будять Клумбу разом із нами?
– Вау, професор, звісно, хай бу-бу-будять разом із нами! Це бу-буде для них найкращою винагородою за їхню титанічну працю. Зараз о пів на четверту. Обіцяю, що о шостій всі будуть у ліжках.
– Але вони такі замурзані…
– То ви попросіть травневу ніч, щоб вона викупала їх теплим дощем.
– Чи послухає вона мене вдруге? – засумнівався професор.
– А ви спробуйте!
Ніч, зручно вмостившись на київських пагорбах, перебувала у глибокій задумі. Вона ніяк не могла зрозуміти: чому саме в травні у неї так мало часу, щоб погостювати у цьому чудовому старовинному місті. Взимку ж, коли на вулиці лютують морози, а люди сидять по домівках, вона господарює більшу частину доби. Несправедливо!
Від цих невеселих думок її відволік чийсь голос, що долинав ізнизу. То Чудлик знову звертався до неї.