– Мене це не цікавить, – умисне суворо сказав Штудер. – А після роботи ти зразу пішов до села, до своєї квартири? Де ти мешкав?
– У Гофманів, на Станційній вулиці. Ви зразу знайдете ту хату. Пані Гофман – добра жінка… У них кошикарська майстерня.
– Це мене не цікавить. Отже, ти прийшов до своєї кімнати, помивсь, а тоді пішов вечеряти. Чи як?
– Так.
– Отже, о шостій шабашите. – Штудер видобув з кишені нотатник і почав щось писати. – О шостій шабашите, пів на сьому, за чверть до сьомої – вечеря… – Звів очі на Шлюмфа. – Ти швидко їв? Чи повільно? Дуже голодний був?
– Не дуже.
– Отже, ти їв швидко й о сьомій уже скінчив вечерю.
Штудер неначе втупив погляд у блокнот, але очі його бачили все. Помітивши, що Шлюмпфове обличчя змінило вираз, він розвіяв напругу начебто невинним запитанням:
– Скільки ти заплатив за вечерю?
– Півтора франка. На обід в Еленбергера щодня дають миску юшки, а хліб і сир я приношу з собою. Еленбергер за юшку вираховує всього п’ятдесят рапів, а сніданок він дає за так, бо Еленбергер завжди поводився з нами по-людському, ми його любили, він і говорить так хвацько, глянути – то старий дідуган, і зубів уже нема, але… – все це Шлюмф вимовив одним духом, наче боявся, щоб його не перебили. Та Штудер цього разу не мав охоти теревенити.
– А що ти робив у середу ввечері від сьомої до восьмої години? – спитав він суворо. В сухих пальцях він затискав олівця й не підводив погляду на Шлюмфа.
– Від шостої до сьомої? – Шлюмф уже важко дихав.
– Ні, від сьомої до восьмої. О сьомій ти скінчив вечеряти, о восьмій розміняв у «Ведмеді» сотню. Хто дав тобі триста франків?
І Штудер пильно глянув на хлопця. Шлюмф відвернув голову вбік, тоді раптом упав ницьма на ліжко, затуливши обличчя зігнутою правою рукою, й затрусився всім тілом.
Штудер чекав. Він був задоволений. Дрібненькими літерами записав у нотатнику: «Зонья Вічі» – і поставив великий знак запитання. Тоді промовив несподівано лагідно:
– Шлюмф, ми це діло розплутаємо.
Я не дуже допитувався в тебе, що ти робив увечері в вівторок, тобто напередодні вбивства. Бо знав, що ти однаково набрешеш. Та й однаково це є в протоколах. Ти тільки скажи мені ще одне: що за дівчина твоя Зонья? Вона одиначка в родині?
Шлюмф рвучко підвів голову.
– Є ще брат. Армін.
– І ти того Арміна недолюблюєш?
– Я йому якось був доброго бобу всипав, – відказав Шлюмф і вищирив зуби, мов собака, коли гарчить.
– Той Армін не хоче, щоб його сестра йшла за тебе?
– Так, та й з батьком він увесь час гарикався: Вічі таки часто нарікав на нього…
– Ага… А мати?
– Е, стара ввесь час одно романи читає. – Хлопець так і сказав – «стара», без ніякої поваги. – Вона родичка старости Ешбахера, і той посадив її торгувати в станційному кіоску в Герценштайні. Вона ввесь час сиділа в тому кіоску й читала, поки чоловік крамарював по селах. Ну, не те щоб крамарював… їздив скрізь своєю мотоциклеткою, розвозив мастику для підлог, каву тощо… І мотоциклетку теж там знайшли, стояла на дорозі, зовсім поблизу.
– А де лежав старий Вічі?
– За сотню метрів у лісі, Котеро так розповідав.
Штудер малював у своєму записнику чоловічків. Він раптом перенісся думкою далеко. До тієї розпадини в Горішньому Аргау, де заарештував хлопця. Двері йому відчинила мати. Дивна жінка та Шлюмфова мати! Вона й не здивувалась нітрохи. Тільки спитала: «Хоч поснідати йому можна?»
Юне дівча в Герценштайні, стара мати в Горішньому Аргау… а між ними обома оцей хлопчина Шлюмф, обвинувачений в убивстві…
Все залежатиме від того, якому слідчому припаде справа… Треба буде з тим слідчим поговорити. Може…
У коридорі почулись кроки. На порозі став наглядач Ліхті, його червоне обличчя сердито блищало.
– Вахмістре, пан слідчий хочуть поговорити з вами.
І Ліхті зухвало оскірився. Неважко було здогадатися, що означає ця усмішка. Якийсь там оперативник перевищив свої повноваження, і тепер його кличуть, щоб як слід намилити йому шию…
– Ну, бувай, Шлюмф! – сказав Штудер. – Та не дурій більше. Переказати вітання Зоньї, коли побачу її? Так? Ну гаразд, може, я тоді ще раз тебе навідаю. Бувай!
Ідучи довгими коридорами замку, Штудер ніяк не міг ні викинути з думки, ні витлумачити собі той погляд, якого кинув Шлюмф услід йому. Так, було в тому погляді здивування, але чи не чаївся там на дні й безпросвітний відчай?
Справа Венделіна Вічі – вперше
– Ви… – слідчий прокашлявся. – …Ви – вахмістр Штудер?
– Так.
– Сідайте.
Слідчий удався низенький, худенький, жовтолиций. Лілувато-рудий піджак його був у плечах вимощений ватою. До білої шовкової сорочки він носив волошково-синю краватку. На масивному персні з печаткою виднів герб, і перстень справді здавався старовинним.
– Вахмістре Штудер, я, з вашого дозволу, хотів би спитати вас, що ви, власне, собі надумали. Як це вам набігло в голову самочинно – я повторюю: самочинно! – втручатися в справу, яка… – Слідчий раптом затнувся й сам не знав чому.
Перед ним сидів звичайнісінький оперативник у чині вахмістра, вже не молодий, досить непримітний чоловік: сорочка з пом’ятим комірцем, сірий костюм уже трохи торбистий, бо тіло, вбране в той костюм, розгладнуло. Чоловік мав бліде худорляве обличчя, рот його прикривали вуса, аж важко було сказати, чи він усміхається, чи дивиться поважно. І сидів цей оперативник на стільці розкарячивши ноги, ліктями зіпершись на стегна й сплівши пальці.
Слідчий і сам не знав, чому раптом почав величати його паном:
– Мені здається, ви, пане вахмістре, повинні розуміти, що перевищили свої повноваження…
Штудер усе притакував головою: так, звісно, повноваження!
– Яку ви мали підставу ще раз відвідати за всіма правилами ув’язненого Ервіна Шлюмфа? Звісно, я охоче визнаю, що ваші відвідини виявилися вкрай доречними, але це ще не означає, ніби вони належать до сфери повноважень оперативних органів поліції. Адже ви, пане вахмістре, служите вже досить довго, аби знати, що плідне співробітництво різних інстанцій можливе тільки тоді, коли кожна з них дбає про те, щоб лишатися точно в межах своєї сфери повноважень.
Не раз, ні, вже тричі повторилося слово «повноваження». Штудер уже зорієнтувався. Поталанило, подумав він: ті, котрі весь час козиряють повноваженнями, ще не найгірші. Треба тільки говорити з ними приязно та вдавати, ніби сприймаєш їх дуже поважно, тоді вони з твоєї руки їстимуть.
– Звичайно, пане слідчий, – промовив вахмістр, і голос його був сама лагідність та повага, – я цілком свідомий того, що таки справді перевищив свої повноваження. Ви цілком слушно відзначили: я мав здати заарештованого Ервіна Шлюмфа до в’язниці, та й годі: на тому моя функція закінчувалась. Так, пане слідчий, людина – слабке створіння, – але я ще подумав, що справа, можливо, не така ясна, як гадалося спочатку. Цілком може бути, подумав я, що виявиться необхідним зібрати дальші матеріали в цій справі, і не виключено, що збирання доручать саме мені, а тому й захотів узайве зорієнтуватись…
Слідчий був, видимо, вже власкавлений.
– Але ж, вахмістре, – сказав він, – справа яснісінька. І, врешті, якби цей Шлюмф навіть повісився, це не було б дуже великим лихом: я позбувся б неприємної справи, та й державі не довелось би оплачувати судові витрати.
– Звичайно, пане слідчий. Але чи справді зі Шлюмфовою смертю вирішилась би вся справа? Бо ви й самі скоро пересвідчитеся, що Шлюмф не винен.
Власне, це твердження було нахабством, але Штудерів голос звучав так шанобливо й так настійливо просив, ба навіть вимагав потвердження, що добродієві з награвірованим на персні-печатці гербом нічого діяти не лишилось, як ствердно покивати головою.
Кабінет укривали панелі з бурого дерева, а що віконниці були зачинені, то повітря всередині ніби мерехтіло темним золотом.
– Але ж протоколи справи… – промовив слідчий уже трохи невпевнено. – Протоколи справи… Я, правда, ще не мав часу як слід узятись до них. Стривайте…