Щось тут не так. Спочатку це було тільки враження, якесь неприємне відчуття. Вахмістра аж морозило. Як холодно в цій камері! Чи скоро той лікар прийде?
А може, Шлюмф і взагалі не хоче опритомлювати?
Груди лежачого хлопчини піднялись від глибокого вдиху, закочені під лоба очі ожили, й він глянув на вахмістра. Штудер аж відсахнувся.
Неприємний погляд. А Шлюмф роззявив рота й закричав. Хрипкий крик, ляк, протест, острах, жах… Багато дечого було в тому крикові. Він ніяк не хотів змовкати.
– Тихо! Тихо, чуєш? – шепнув Штудер. У нього аж серце закалатало. Врешті він зробив єдино можливе: затулив долонею роззявлений рот.
– Як лежатимеш тихо, – сказав вахмістр, – я ще посиджу тут коло тебе, а коли лікар піде, дам закурити. Чуєш? Я таки вчасно повернувся, – Штудер спробував усміхнутись, але та усмішка зовсім не подіяла на Шлюмфа. Правда, погляд його став сумирніший, та коли Штудер прийняв руку з його губ, Шлюмф тихо сказав:
– Нащо ви вийняли мене з зашморга, пане вахмістре? Важко знайти належну відповідь на таке запитання…
Надто коли ти не священик…
У камері запала тиша. Надворі цвіріньчали горобці. На подвір’ї внизу маленька дівчинка тоненьким голоском співала.
Тоді Штудер промовив раптом захриплим голосом:
– Слухай, ти ж мені розказував, що хочеш одружитись? Дівчина твоя… вона ж від тебе не відкинеться? А коли ти, як сам кажеш, не винен, то ще хтозна, чи тебе засудять. То невже ти не розумієш, що не міг утворити нічого дурнішого, як оця спроба самогубства? Це ж тобі закинуть як непряме визнання провини…
– Яка там спроба? Я справді хотів… Але Штудерові не довелось відповідати. В коридорі почулась хода, тоді голос наглядача Ліхті:
– Оце тут, пане докторе…
– О, ми вже ожили? – спитав лікар і взяв Шлюмфа за зап’ясток. – Штучне дихання? Чудово!
Штудер устав з ліжка й зіперся на стіну.
– Ну гаразд, – сказав лікар. – Що ж нам робити з ним далі? Небезпечний сам для себе! Потяг до суїциду! Знайома річ, знайома. Ми зажадаємо психіатричної експертизи… Правда ж?
– Пане докторе, я не хочу до божевільні, – гучно, виразно сказав Шлюмф і закашлявся.
– Он як? А чому? Ну що ж, тоді можна… У вас же тут напевне є камера для двох, Ліхті, й можна перевести його туди, щоб він не був такий самотній… Можна? Чудово…
Потім лікар спитав тихо, театральним шепотом, у якому чітко чулося кожне слово:
– А чого він такого наброїв?
– Герценштайнське вбивство, – таким самим виразним шепотом відповів наглядач.
– Ах так… – кивнув лікар засмучено – чи принаймні так здавалося. Шлюмф повернув голову й глянув на вахмістра. Штудер усміхнувся, Шлюмф теж усміхнувся. Вони розуміли один одного.
– А що це за добродій? – спитав лікар. Ті усмішки спантеличили його. Штудер ступив уперед так рішуче, що лікар аж відступив на крок. Вахмістр застиг перед ним струнко. Його бліде обличчя з дивно тонким носом якось не пасувало до вже трохи розповнілої статури.
– Вахмістр Штудер із кантональної поліції! Це звучало зачіпливо, норовливо.
– Ах так! Дуже радий, дуже радий! То це вам доручили розслідувати справу? – білявий лікар намагався вернути собі впевненість.
– Я його заарештував, – відказав Штудер коротко. – Між іншим, залюбки побуду з ним ще якусь часинку, поки він заспокоїться. Маю час. Найближчий поїзд до Берна відходить аж о пів на п’яту…
– Чудово! – сказав лікар. – Славно! Зробіть таку ласку, вахмістре. А ввечері неодмінно переведіть його до камери з сусідом. Зрозуміли, Ліхті.
– Зрозумів, пане докторе.
– Ну, тоді на все добре вам обом, – сказав лікар і вдяг капелюха. Ліхті спитав, чи замикати камеру. Штудер заперечливо мотнув головою. Проти тюремного психозу відчинені двері – мабуть, найкращий засіб.
Кроки в коридорі затихли.
Штудер неквапно запалив соломинку, яку витяг зі своєї сигари, потримав вогник під її кінчиком, поки з другого кінця сигари пішов дим, і тицьнув собі в рот. Потім видобув з кишені жовту пачечку, сказав.
– На, закури!
Шлюмф зразу глибоко затягся димом. Очі його блищали. Штудер сів на ліжко.
– Ви добра людина, пане вахмістре, – сказав Шлюмф.
Штудерові довелося зробити над собою зусилля, щоб подолати дивне відчуття в горлі. Аби відігнати його, він широко позіхнув.
– Хай так, Шлюмф, – сказав він. – Та що далі? Чому ти хотів поставити крапку?
– Ну, це не так просто сказати, – відповів Шлюмф. Мовляв, йому все остобісіло. Та й знає він усю цю механіку. Як один раз потрапиш за ґрати, то більше не вирвешся з цього колеса. Рецидивіст!.. А тепер вистачить на вирок довічного ув’язнення… І та дівчина, яку пан вахмістр згадав, теж навряд чи захоче дожидати. Та й дурна була б, якби дожидала. Хто вона, та дівчина?… Звати Зонья, вона дочка вбитого Вічі… Чи вірить Зонья, що це він убивця… Він цього не знає. Він просто втік – тоді, коли почув, що звинувачують його… А як же це сталося, що саме на нього подумали?… Ет, це через ту сотню, що він розміняв у «Леві». – У «Леві»? А не в «Ведмеді»?… Та, може, й у «Ведмеді». Ну звісно, у «Ведмеді»! «Лев» – це шикарна ресторація, вони там грали з однієї нагоди…
– З якої нагоди? І хто грав?
– На весіллі. Бухегер грав на кларнеті, Шраєр – на фортепіано, а Бертель – на контрабасі. Ну, а я – на цитрі…
– Шраєр?… Бухегер?… – Та я ж… я ж їх знаю! – Штудер наморщив лоба.
– Ще б пак! – сказав Шлюмф і ледь усміхнувся кутиками вуст. – Бухегер часто про вас розповідав, і Шраєр теж. Його ви заштопали три роки тому.
Штудер засміявся.
А, так! Давні знайомі!.. То вони, значить, зібралися в сільський оркестрик?
– Сільський оркестрик? – образився Шлюмф. – Ні! Справжній джаз. Еленбергер, наш хазяїн, навіть англійську назву нам придумав: «Te Convict Band»! Тобто «Арештантський оркестр»……
Цей хлопчина, здавалось, радий був розмові про якісь неістотні речі. Та коли Штудер закидав щодо вбивства, він намагавсь ухилитися.
Штудер не наполягав. Хай Шлюмф блудить манівцями, коли його це тішить. Не тиснути! Все з’ясується само собою, треба тільки мати терпіння.
– То ви грали і в навколишніх селах?
– Аякже!
– І заробляли чимало?
– Та незгірше… – Шлюмф завагався й змовк.
– Ну що ж, Шлюмф, я тобі повірю, що ти не вбив Вічі заради його гаманця. Триста франків ти заощадив?
– Так, триста заощадив… – Шлюмф позирнув на вікно й зітхнув – може, тому, що небо було таке синє.
– Отже, ти хотів одружитися з дочкою вбитого? А звуть її Зонья? А батько й мати згодні були?
– Батько – так: старий Вічі казав, що йому байдуже. Він часто навідувався до Еленбергера й там розмовляв зі мною, – вбитий, як ви кажете… Він казав, що я порядний хлопець, хай навіть і сидів у тюрмі: адже йдеться не про суд, а коли я одружуся з Зоньєю, то мені вже буде не до всяких там дурощів. Зонья дівчина порядна… А крім того, хазяїн обіцяв мені місце старшого садівника, бо Котеро вже старий, а я справу знаю…
– Котеро? Це той, що знайшов трупа?
– Так. Він щоранку виходить прогулятись. Хазяїн йому дозволяє робити все, що хоче. Той Котеро родом з Юри, але в ньому вже не лишилось нічого від француза. В середу вранці він прибіг до розсадника й сказав, що в лісі лежить Вічі, застрелений… Хазяїн зразу послав його викликати жандармів…
– А ти що зробив, як почув новину від Котеро?
Ет, відмахнувся Шлюмф, вони всі там перелякалися, що на них упаде підозра, – рецидивісти ж. Але цілий день було спокійно, до розсадника ніхто не приходив. Тільки Котеро ніяк не міг угамуватись, поки хазяїн гримнув на нього, щоб перестав колотитися…
– А в середу ввечері ти розміняв у «Ведмеді» стофран-ковий банкнот?
– Так, у середу ввечері…
Мовчанка. Штудер лишив пачку «Рачі іеппе» коло себе на ліжку. Не питаючись, Шлюмф узяв з пачки ще одну сигарету, а вахмістр простяг йому коробочку сірників і сказав:
– Сховай. I те й те. Та гляди не попадися. Шлюмф усміхнувся вдячно.
– Коли кінчається робота в вашому розсаднику?
– О шостій. У нас десятигодинний робочий день, – відповів Шлюмф і квапливо додав: – Я взагалі на садівництві знаюсь. Наш бригадир у Тесенбергу завжди казав, що я маю до цього кебету. I люблю це діло…