По праву руку від нього лежали стосиком п’ять течок із паперами. Він витяг спідню, найтоншу. На блакитній картонній палітурці стояло:
Шлюмф Ервін
Убивство
– На жаль… – озвався Штудер з невинною міною, – на жаль, останнім часом ми досить нерідко чуємо про недбало проведене слідство. І, можливо, краще було б, якби й до такого ясного випадку підійти з усією необхідною скрупульозністю.
А подумки Штудер осміхнувся: «Маєш! Якщо ти мене – повноваженнями, то я тебе – скрупульозністю».
Слідчий закивав головою. Вийняв з футлярчика окуляри в роговій оправі, наклав на носа. Тепер він мав вигляд меланхолійного кіноактора-коміка.
– Авжеж, авжеж, вахмістре. Вам тільки слід зважити на те, що це в мене перше складне розслідування й що ваша компетентність у таких справах…
На цьому він затнувсь. А Штудер заперечливо підняв ру к у.
Але слідчий не зважив на той жест. Він уже тримав у руці два фотознімки і подав їх через стіл Штудерові:
– Це знімки місця злочину.
Штудер уважно розглянув знімки. Вони були непогані, хоча й виконані не фахівцем криміналістичної фотографії. На обох видно було підлісок ялинового лісу, і на землі, всипаній сухою глицею, – знімки були дуже чіткі, – лежала ницьма людина в темному одязі. На лисій голові ззаду, пальців на три від правого вуха, саме над ріденьким віночком волосся, яке трохи прикривало комір піджака, виднів темний отвір. Все це мало досить неприємний вигляд, але Штудерові такі картини були звичні. Він тільки спитав:
– Кишені були порожні?
– Зачекайте, ось тут у мене рапорт жандармського капрала Мурмана…
– А, Мурман у Герценштайні! – перебив Штудер. – Так, так.
– Ви його знаєте?
– Аякже. Колега. Тільки вже багато років не бачилися. Що ж він там пише?
Слідчий перегорнув аркуш, тоді замурмотів сам до себе уривки фраз. Штудер уловлював:
– …Чоловічий труп, що лежав животом униз… Отвір від кулі за правим вухом… Куля застрягла в голові… ймовірно з браунінга калібру 6,5 мм…»
– О, Мурман на зброї знається! – зауважив Штудер.
– «Кишені порожні…» – прочитав слідчий.
– А це що? – пролунало різке запитання. – Може, ви маєте лупу. – Зі Штудерового голосу зникла вся чемність.
– Лупу? Так. Зачекайте… Ось вам лупа.
Хвилинку в кабінеті стояла тиша. Крізь шпарину між віконницями прямо на Штудерове волосся падав сонячний промінь. Слідчий мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, на його широку округлу спину, на посивіле волоссячко, що блищало, наче шерсть сивого коня.
– Кумедія, – тихо промовив вахмістр Штудер. («Що, в біса, можна добачити кумедного в знімку вбитої людини?!» – подумав слідчий). – Адже піджак на спині зовсім чистий.
– Чистий на спині? Ну й що?
– А кишені порожні, – коротко сказав Штудер таким тоном, ніби ці слова пояснювали все.
– Не розумію… – Слідчий скинув окуляри й протер їх носовичком.
– Коли ви уявляєте собі, – сказав Штудер і постукав лупою по знімку, – коли ви уявляєте собі, що хтось підступно напав на цього чоловіка в лісі й убив його пострілом ззаду, то з положення трупа випливає, що вбитий падав уперед лицем. Адже так? Отже, він лежить долілиць і не ворушиться. А кишені порожні. Коли ж їх спорожнили?
– Нападник міг примусити Вічі спершу віддати гаманця…
– Не дуже ймовірно… А що сказано в протоколі розтину? Коли приблизно настала смерть?
Слідчий почав гортати папери – квапливо, наче школяр, що хоче одержати добру оцінку. Просто диво, як швидко помінялися ролі. Штудер так само сидів на незручному стільці, видимо, призначеному для допитуваних арештантів, а проте складалося враження, ніби саме він провадить допит!
– Протокол розтину, – сказав нарешті слідчий, прокашлявся, поправив окуляри й заходився читати: – «Потилична кістка розтрощена… мізочок… застрягла в області лівої…» Але ж вам це все непотрібне… А, ось: «Смерть настала приблизно за десять годин до виявлення трупа». Ви хотіли знати це, вахмістре? «Трупа знайшов між пів на восьму й чверть до восьмої Жан Котеро, старший садівник розсадника Еленбергера… Отже, вбивство вчинено десь близько десятої години вечора».
– Десятої? Добре. Як ви уявляєте собі цю сцену? Старий Вічі вертається з ділової подорожі, спокійно їде своєю мотоциклеткою додому. Раптом його зупиняють… Уже тут багато неясного. Чому він устав з мотоцикла? Злякався… Припустімо, що його зупинили. Ну що ж, він мусив зіперти мотоцикла на дерево, а його самого хтось погнав у ліс… Чому напасник не забрав у нього гаманця на дорозі й не вшився?… Так ні ж! Він примусив Вічі зайти з ним на сто метрів – адже там було сто метрів? – у глиб лісу. І застрелив його ззаду. Вічі падає долілиць… Можете ви, пане слідчий, сказати мені, коли в нього з кишені забрано гаманця з тими зниклими трьома сотнями франків?
– Гаманець? Три сотні франків? Зачекайте, вахмістре. Мені треба зорієнтуватись.
Тиша. Тільки гучно дзижчить муха. Штудер не ворухнувся, так і сидів, похиливши голову..
– Маєте рацію… Пані Вічі посвідчила, ніби чоловік сказав їй уранці, що ввечері, можливо, привезе півтораста франків. Бо йому мають оплатити деякі рахунки. А сто п’ятдесят франків він мав при собі… Довідки по телефону з’ясували, що двоє клієнтів справді оплатили Вічі свої рахунки. Один рахунок на сто франків, другий – на п’ятдесят…
– Один на сто, другий на п’ятдесят? Дивно…
– Чому?
– Бо Шлюмф мав при собі три банкноти по сто франків. Одну він розміняв у «Ведмеді», а дві я в нього вилучив. І де подівся гаманець?
– Ваша правда, вахмістре. В цій справді ще є темні місця…
– Еге ж, темні місця! – Штудер здвигнув плечима.
«Уїдливий тип», – подумав слідчий. Він нервувався, як колись на державному іспиті. Може, цей вахмістр піддатливий на лестощі?…
Тому слідчий сказав:
– Я бачу, вахмістре, ваша практична виучка в кримінології переважає мою… – Штудер щось пробурмотів собі під ніс. – Що ви кажете? – Слідчий аж руку до вуха приклав, ніби боявся пропустити бодай слово свого співрозмовника.
Але Штудер ураз неначе забув, де він. Бо заходився неквапливо прикурювати дешеву сигару.
– Може, краще закурите сигарету? – наважився несміливо запитати слідчий, бо терпіти не міг диму від таких сигар. І простяг Штудерові через стіл розкритий портсигар. Та Штудер заперечливо похитав головою. Йому, вахмістрові Штудерові, сигарети з золотим мундштучком!..
Слідчий порушив тишу.
– Де ж ви набули таких практичних знань, пане Штудер?
Але навіть зміна форми звертання – «пане Штудер» замість «вахмістре» – не змогла розбудити мовчазного оперативника з задуми.
– І чому це ви з вашими знаннями не стали хоч би лейтенантом поліції?
Штудер рвучко підвів голову.
– Що?… Що ви сказали?… У вас попільничка є?
Слідчий усміхнувся й посунув через стіл мосяжну мис оч к у.
– Я свого часу працював у Граці в професора Гроса. А чому я не зробив кар’єри? Бачте, я колись попік пальці на одній банківській справі. Тоді я був комісаром у міській поліції… Еге ж, а під час війни… Після історії з банком я попав у неласку, і довелося починати все з самого низу. Таке буває… Але я хотів спитати ось що: як ви збираєтесь розв’язувати цю справу? З яких кроків починати?
Спочатку слідчий хотів був присадити цього вахмістра, пояснити йому, хто тут командує; адже, кінець кінцем, відповідальність за розслідування лежить на ньому… Але він відігнав цей перший імпульс. У Штудеровому погляді було щось таке очікувально-несміливе… Тому слідчий сказав досить примирливо:
– Ну, гадаю, почнемо з найзвичнішого. Викличемо родину Вічі, хазяїна… гм… звинуваченого…
– Ервіна Шлюмфа, – перебив Штудер, – уже судженого за грабунок, крадіжки та інші дрібніші злочини. Коли трупа відвезли до судово-медичного інституту?
– У середу ввечері…
– Як ви гадаєте, коли ми зможемо одержати з інституту висновок?
– Думаю, можна б показати труп обвинуваченому… Що ви на це скажете?
Запитання було ввічливе, але думав слідчий десь так: «Хоч би вже ти швидше забирався геть! Сигара смердить, поводишся настирливо, я, звісно, поскаржуся начальству, але що мені з того? Отже, так скоро я тебе не спекаюсь. Тому краще ладком…»