Він широко отворив очі.
– Дійсно?
– Можете мені вірити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна…
– О пані, ви не повинні щось подібного робити!
– І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.
А він справді був добрим господарем і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно, – вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такою працею.
– Пані, ви дуже господарні.
– Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсіди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!
– О, певно, – відказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп’яні, від неї й дістаю я завсіди різні часописи[31] до читання.
– Та-ак? – завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. – Ви, певно, буваєте там частіше?..
– Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоч і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам імпонує? – спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.
– О, мені! – кликнув, зарум’янівшись, теж насмішливо.
– Я так думала, – і знов усміхнулась.
– Чому б мала мені імпонувати?
– Знати те – се ваша річ.
– Так я сього не знаю, – відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.
– Читаєте радо? – спитала його опісля.
– Радо.
– Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
– А ви, пані, не читаєте?
– Тепер ні. Не можу.
Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
– Так мені лучче, – відізвалась стиха.
– То лиш час забирає, – обізвався, – а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний ліс, і остро виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову[32] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана, освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед немов скажені.
– Бестія, – муркотів крізь зуби.
– Я тому винна, – промовила.
– Ні, – відповів нетерпеливо. – Се лучається нині вже третій раз. Однак я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? – додав опісля м’яким голосом. – Я був би прецінь не допустив, щоби ви упали!
Вона не відповідала нічого.
– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усміхом.
– Як? – і він нахилився трохи вперед.
– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.
– А чому рідко виїжджаєте? – спитав він.
– Коні усе в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!
– Сього вам і не треба чинити, – сказав з відтінком гордості і ввічливості. – Тих драбів он тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кожним разом дістати, наколи лише захочете.
– Дякую, одначе без вас я не поїду, – сказала вона м’яким голосом.
Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знов нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:
– Я і не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійно лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.
Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:
– Хочу…
Дальша їзда відбулась супокійно, і лівий ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоби вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоч лише за орудками, однак тоді бувала вона завсіди тиха, зайнята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчуває її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на те, щоб її завезти аж перед дім, відповіла живо:
– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – і подала йому руку на прощання, причім уникала його погляду. – Далі хотіла б я вас о щось просити, а властиво, остерегти, – додала м’яким шепотом, – щоби ви не їздили так напрасно[33] кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні…
Він схилився і поцілував руку, що спочивала ще в його руці.
– Добре! Смію, однак, за чотири дні по вас вступити?
Вона потакнула мовчки головою, а опісля того він обернув візок і від’їхав. Ще раз оглянувся на неї і поздоровив її. Вона стояла, випроставшись, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася на нього. Опісля з’явилось теє неприязне «щось» у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе… З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знакомих газдів…
* * *
Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала, одначе, привітно і лагідним голосом. При прощанні він поцілував знову у руку, а вона просила його приходити.
– Розуміється! – кликнув він радісно. – І то так часто, як часто позволите…
* * *
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дразливіша, як уперед, ба не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його ім’я, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з нею діється щось замітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче…
. . . .
Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз[34] писати до нового властителя в справі оренди.
– Пождім ще, мамо, – відповіла знехотя і немов задивилась за чимось у вікно.
– Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе.
Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула останні слова.
– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
– Вас беру на себе! – відповіла в тоні ніби жартівливім.
Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили персні. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.
– Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! – відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В городі[35] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і знімав сухе листя вгору і уносив усе далі. Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс…
– Маю тобі передати поздоровлення, Олено, – заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла і перелякалась.