Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п’ять років глибоких слідів на її лиці? Так – і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духовне життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієво-біле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше учинив з нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, – той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергічних, а надто ідеально уложених натур – як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим вона вистачає; вдовольняє вона і мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на свіжім воздусі скріпити зав’яле тіло; однак ніколи не вистачає вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого, бездушного життя. І вона була остроумна і надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний добробут.
Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в’язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В таких хвилях сум страшний налягав на її душу, і в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, однак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась утома свідчили про її психічні терпіння…
. . . .
Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважила. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва «Бджоли».
Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове роздразнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти «трутнів»… Тепер читала вона дуже рідко.
Начеб забула і себе, і все навкруг, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали все однаково, безперестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, і кожна комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишені, витягнула пом’ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обійстя і поля, випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму ґрунтів, бо в противнім разі могли би уже за рік остатись без пристановища. Їй неможливо інакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д… Всі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться дальше на господарстві. Здавалось, що живуть тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна і горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листа, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона – її «сила», що вона єсть сею точкою, що в’яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала[29], побивалась, неначе мужчина, дома і по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе підстава цілої будівлі стала порохнявою і захиталась…
Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із старою ненькою і обома сестрами найновішою вісткою, себто тою, котру одержала вже від нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко, привітно, що по упливі року відбирає поля і стане сам ґаздувати…
Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності, нужди, щоби їм при оповіщенні сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто і не бавилась так довго по прогулках. Особливо ж сусіднє село її немов причарувало…
* * *
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходити, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза і тупіт кінських копит. Вона заворушилась і вп’ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина і поганяв сам коні.
Лице її спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно. Візок приближувався чим раз, то скорше. З-під тонких скорих кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрижали…
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, двадцяти дев’яти. З його одежі можна було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих білих зубів.
– Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаєним зворушенням.
– Буде мені мило, дуже мило! – відповів він радо.
Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед…
Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в сусіднім селі і дальше у службі, а може, і назавсіди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що і заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо і мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно[30] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.
– Поводити кіньми становить особлившу приємність, – сказала вона. – Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.
– Таж се можете й ви вчинити, – відповів усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.
– Але ви мусили б мене сього навчити.
– Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі. Він мав великі голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
– Але держати треба неабияк! – завважила, повернувши голову легко за ним. – Чи ви не втомлюєтесь ніколи?
– О, я? – він сміявся. – Сього у мене не буває!
– Ціле тіло неначе в напруженні…
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м’якім профілі. Її щоки зарум’янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.
– Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.
– Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п’ять до шість відер води…