Всего за 109 руб. Купить полную версию
Опинившись на волі, Бандера приїхав до Львова. За кілька днів до цього місто було зайняте Червоною Армією. Спочатку перебувати там було відносно безпечно. Протягом декількох тижнів відбувалася розробка стратегії майбутньої боротьби. Продумувався план дій у разі масових репресій і депортацій радянськими військами населення України.
НКВС уже під час львівського процесу 1936 р. виявляв цікавість до ОУН і самого Бандери. Адже тоді Степан Андрійович заявив: «ОУН бореться з більшовизмом тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовики застосовують методи фізичного знищення – масові розстріли і голод, тому і ми в боротьбі з ними застосовуємо фізичні методи».
Тепер організації випала реальна можливість показати, що вона виступає проти будь-яких окупантів України, чию б форму вони не носили. Після звільнення з польських в'язниць більшості оунівців почалося формування густої мережі ОУН по всій Україні, налагодження широкомасштабної діяльності. Незабаром Бандера прибув до Кракова для узгодження подальших планів. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилась у в'язниці. Довелося нелегально перетинати радянсько-німецьку демаркаційну лінію.
На той час в організації були внутрішні конфлікти: між молодими і більш досвідченими, між керівництвом, що комфортно живе в еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали за умов підпілля і поліцейського переслідування.
Лідер ОУН Євген Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний талант, умів гасити суперечності. Загибель його 1938 р. у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху. Спадкоємцем Коновальця став його найближчий соратник, полковник Андрій Мельник – людина добре освічена, стримана і толерантна. Подальші події прийняли драматичний оборот для українського національно-визвольного руху.
Після нарад у Кракові і Відні Бандеру було делеговано до Рима для переговорів з Мельником. Головна розбіжність між Проводом ОУН і Крайовою екзекутивою полягала в стратегії національно-визвольної боротьби. Бандера і його однодумці вважали за необхідне підтримувати контакти з усіма воюючими сторонами, не зближаючись ні з яким угрупованням, розраховуючи лише на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що потрібно робити ставку на Німеччину.
Не зумівши домовитися, кожне з двох угруповань проголосило себе єдиним законним керівництвом ОУН. Надалі антагонізм між ними досяг такого загострення, що вони нерідко боролись одне проти одного з такою жорстокістю, як і проти ворогів України.
Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Користуючись цим, бандерівцям удалося створити «Легіон українських націоналістів», що складався з двох батальйонів – «Нахтіґаль» (соловей) і «Роланд». Німці планували використовувати їх у підривних цілях, а Бандера сподівався, що вони стануть ядром майбутньої української армії.
30 червня 1941 p., відразу ж після відступу Червоної Армії, Національні збори у Львові проголосили Акт відновлення Української державності. Було утворено український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Слідом за фронтом на схід було відправлено загони ОУНівців по 7—12 осіб (усього близько 2 тис. осіб), що мали формувати українські органи самоврядування на захоплених німцями територіях.
Німеччина, однак, зовсім не була зацікавлена в незалежній Україні. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо. Стецька і Бандеру заарештували. Українські батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд» було розформовано, їхніх командирів арештовано.
Нацисти кинули до концтаборів і в'язниць сотні українських борців за незалежність. Почався масовий терор. У концтаборі Освенцім були по-звірячому замучені брати Степана Бандери – Олекса і Василь. Декількома місяцями раніше органами НКВС у Львові був арештований і пізніше розстріляний і батько – Андрій Бандера. Сестер Марту й Оксану відправили на вічне поселення в Красноярський край.
Бандера пробув у таборі Заксенхаузен до кінця 1944 р.
Восени 1942 р. з партизанських загонів бандерівців, мельниківців і «Поліської січі» було сформовано Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. УПА вела боротьбу з радянськими військами, червоними партизанами, польською армією і фашистами.
Відчувши на своїй шкурі силу УПА, німці почали шукати в ній союзника проти Москви. У грудні 1944 р. Бандеру і декілька його сподвижників було звільнено. Йому так і не вдалося потрапити до України. Центральні органи ОУН розташували на заході Німеччини. На засіданні ради керівництва Степана Андрійовича було обрано керівником закордонної частини ОУН. На конференції 1947 р. Бандеру обрали керівником усієї Організації українських націоналістів. На той час у закордонних частинах виникла опозиція Бандері. Йому дорікали за диктаторські нахили і неокомуністичну ідеологію. Після тривалих дискусій Бандера подав у відставку і збирався їхати до України. Однак відставку прийнято не було. Ще двічі – у 1953 і 1955 pp. – конференції ОУН обирали його головою керівництва.
Після війни родина С. Бандери опинилася в зоні радянської окупації. Під вигаданими іменами його дружина і двоє дітей ховалися від агентів КДБ. Часто родина недоїдала, діти росли хворобливими. З початку 1950-х pp. мати з дітьми оселилася в маленькому селі Брайтбрун. Тут Степан міг бувати частіше; незважаючи на зайнятість, батько приділяв час для занять з дітьми українською мовою. 1954 р. родина переїхала до Мюнхена, де вже жив Степан Андрійович.
В останні 15 років життя Степан Бандера опублікував велику кількість теоретичних праць, у яких аналізувалася політична ситуація у світі, у СРСР, в Україні, намічалися шляхи подальшої боротьби. Ці статті не втратили свого значення й нині. Так, у праці «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» Бандера писав: «Самостійної держави український народ зуміє домогтися шляхом боротьби і праці. Без активної боротьби найсприятливіші ситуації не дадуть нам ніколи державної незалежності – тільки заміну одного поневолення іншим. Як звільнення, так і захист самостійності України може в основі своїй спиратися лише на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самозахисту».
15 жовтня 1959 р. Степан Бандера відпустив охорону і ввійшов до під'їзду будинку, в якому жив разом із родиною. На сходах його зустріла молода людина. Зі спеціального пістолета вона вистрілила в обличчя провідникові ОУН струменем розчину ціанистого калію. Сталася зупинка серця.
Це вбивство було заключним актом 15-річного полювання на лідера українських націоналістів. Убивцею виявився агент КДБ, 30-літній українець Богдан Сташинський. За виконане завдання шеф КДБ Шелепін вручив йому в Москві орден Червоного Прапора.
Ім'я Степана Бандери для багатьох його співвітчизників не лише на західноукраїнських землях стало символом іще за життя, символом і прапором боротьби за незалежність і соборність України.
Бердяєв Микола Олександрович
(народ. 1874 р. – пом. 1948 р.)
Релігійний філософ, публіцист, автор творів: «Зміст творчості», «Філософія вільного духу», «Про призначення людини», «Доля Росії», «Джерела і зміст російського комунізму», «Філософія нерівності», «Самосвідомість» та ін.