Всего за 109 руб. Купить полную версию
Степан Бандера – значна й суперечлива особистість в історії України. Його ім'я з ненавистю вимовляли польські й німецькі окупанти, а для радянської влади «бандерівці» стали втіленням найнебезпечніших і запеклих злочинців. Це слово на довгі роки ввійшло у мову народів, які населяли СРСР, і оцінювалося нарівні із «сепаратистами», «націоналістами» і навіть «фашистами». Породжене в надрах радянської пропагандистської кухні поняття «бандерівщина» успішно впоралось із завданням розколу українського народу на «своїх» і «чужих». І навіть у сучасній Україні воно продовжує виконувати таку функцію. Одні вважають Степана Бандеру визволителем і борцем за незалежність, інші – терористом, який для досягнення своїх цілей не щадив мирного населення.
Майбутній лідер ОУН народився 1 січня 1909 р. у селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, у сім'ї греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крім нього, у батьків – Андрія і Мирослави Бандер – було ще шестеро дітей.
Якщо родичі з боку батька займалися землеробством і політикою не цікавилися, то з боку матері було чимало свідомих борців за права українців: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним із засновників «Маслосоюзу» і кредитного товариства «Сільський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Віденського парламенту.
Степан ріс у будинку, де панувала атмосфера українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. Його батько брав активну участь у відродженні Української держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
На той час хлопчику виповнилося 10 років, і варто було подумати про гімназію. Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері і прихожих учителів, а 1919 р. склав вступний іспит до класичної гімназії м. Стрия.
Степан міг учитися лише завдяки матеріальній допомозі діда і бабусі. До тієї ж гімназії пішли його брати і сестри. На канікулах вони працювали в господарстві батька, а під час навчання – у діда. 3 14 років Степан заробляв власні гроші, даючи уроки молодшим гімназистам. Навчання в гімназії проходило під наглядом польської влади, але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст.
Однак головне патріотичне виховання гімназисти діставали в шкільних нелегальних молодіжних організаціях. У той час серед підлітків популярною була організація «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, і Бандера не міг її оминути. Кілька років через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Він завзято тренувався, зміцнював здоров'я і нарешті був зарахований до загону ім. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався підготовкою підлітків до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, патріотичним вихованням і поширенням забороненої літератури.
1927 p., успішно закінчивши гімназію, Степан мав намір поїхати на навчання до Української господарської академії в Поде-брадах (Чехословаччина), але не зміг одержати паспорт для виїзду. Довелося залишитися вдома на рік. У рідному селі займався господарством і культпросвітньою діяльністю: керував театральним гуртком і хором, заснував військово-спортивне товариство «Луг», брав участь в організації кооперативу. Міцна сільська школа в Старому Угринові з'явилася теж завдяки старанням Бандери.
На той час Степан уже був членом Української військової організації (УВО), утвореної в 1920 р. із загонів Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. За дорученням УВО Бандера вів пропаганду в рідному і сусідніх селах. У стихію підпільної роботи він занурився, ледь вступивши на агрономічний факультет Львівського політехнічного інституту. Хоча Степан чесно намагався навчатись, диплом інженера-агронома він так і не отримав: перешкодила політична діяльність і арешт.
1929 р. завершився процес об'єднання всіх націоналістичних організацій Західної України в єдину Організацію українських націоналістів. Провідником (керівником) ОУН був обраний Євген Коновалець, а створена раніше УВО ввійшла до ОУН як один з підрозділів. Членом нової організації Бандера став з початку її існування. Уже маючи досвід революційної діяльності, він керував поширенням підпільної літератури, яку друкували за межами Польщі. На цей період припадають його перші арешти, що стали школою політичної боротьби.
Незабаром Степан Бандера ввійшов до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН, посівши посаду секретаря відділу пропаганди в Західній Україні. Він дійсно підніс пропаганду національної ідеї на високий рівень. Почалися масові акції, що мали на меті пробудження політичної активності народу. Зокрема, Бандера задумав і провів «Шкільну акцію», коли учні викидали зі шкіл польські герби і прапори, відмовлялися відповідати польською мовою і бойкотували вчителів-поляків. «Антимонопольна акція» являла собою відмовлення українців купувати горілку і тютюн. ОУН закликала: «Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, тому що кожен гріш, витрачений на них, збільшує фонди польських окупантів». Польські газети негайно подали це як черговий доказ українського антисемітизму: адже власниками питних закладів, як правило, були євреї.
Для проведення таких акцій були потрібні чималі кошти. Тому бойовики ОУН, перебуваючи у стані війни з польською державою, часто грабували банки і поштові відділення. При цьому іноді гинули випадкові перехожі. Звичайно, такі дії завдавали удару по іміджу організації. Зрозумівши це, Степан Бандера заборонив акції експропріації. Вирішено було зосередитися на політичній пропаганді.
На початку 1933 р. конференція Проводу ОУН у Празі затвердила Степана Андрійовича на посаді крайового провідника. Почалася серйозна робота з розширення структури ОУН і організації підпільного навчання кадрів. Щоб іще раз нагадати про цілі боротьби з режимом, було проведено серію каральних акцій проти представників польської влади. Два найбільш відомі політичні вбивства того часу набули широкого розголосу у світі. 21 жовтня 1933 р. 18-річний студент Микола Лемик убив співробітника радянського консульства у Львові О. Майлова, заявивши, що прийшов помститися за голодомор в Україні, улаштований більшовиками. Цим політичним убивством керував особисто Бандера. Суд над Лемиком дав можливість стверджувати, що голод в Україні – дійсний факт.
Ще однією жертвою помсти ОУН став міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький. Рішення про його усунення було прийнято на спеціальній конференції ОУН у Берліні, де був присутній Андрій Мельник, представник Проводу українських націоналістів, і крайовий провідник Степан Бандера. Убивство було актом відплати за проведену в 1930—1932 pp. під керівництвом Пєрацького операцію «пацифікації» (умиротворення), коли внаслідок дій польської поліції й армії було зруйновано і спалено сотні сіл, убито кілька тисяч жителів Галичини і Волині. План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дію Микола Лебідь, загальне керівництво здійснював Степан Бандера. Організатора і виконавця замаху було арештовано, а крім них – іще 10 осіб, обвинувачених у підготовці злочину.
Два роки тривало слідство. Бандеру тримали в окремій камері закутим у кайдани. На суді у Львові обвинувачувані відмовлялися говорити польською мовою, віталися словами «Слава Україні!» і перетворили зал процесу на трибуну пропаганди ідей ОУН. Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця суд засудив до страти. За амністією, оголошеною раніше, вищу міру замінили на довічне ув'язнення. Кілька спроб підготувати втечу Бандери з в'язниці не мали успіху. За ґратами він просидів до 1939 р. Коли Німеччина напала на Польщу, містечко, в якому була в'язниця, було бомбардоване. Тюремна охорона розбіглась, а Степана Бандеру випустили з камери звільнені в'язні-українці.