Всего за 109 руб. Купить полную версию
У себе на батьківщині він був менш відомий, ніж на Заході. За кордоном його краще прочитали і зрозуміли освічені інтелектуали, які назвали Бердяева «російським Гегелем XX ст.», «одним з універсальних людей нашої епохи». Це був мислитель, який зумів поєднати дух культури, історію двох систем – Сходу і Заходу – і який сказав про необхідність людської свободи більше, ніж будь-хто із філософів усього світу.
Бердяев походив зі старовинного роду. Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці, предводитель дворянства, голова Київського земельного банку Олександр Михайлович Бердяев був одружений із князівною Аліною Сергіївною, уродженою Кудашевою, француженкою по матері. Їхній первісток Сергій згодом став відомим поетом-сатириком. А другий син, Микола, народився на п'ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 р.
Дитинство Миколки було розміреним і щасливим. Безжурне життя в багатій дворянській садибі при люблячій няньці, турбота батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали особливу атмосферу, характерну для більшості дворянських родин. Здобувши домашню освіту, 14-річний Микола був відданий у престижний закритий навчальний заклад – Київський кадетський корпус, після закінчення якого вступив до Київського університету, на природничий і юридичний факультети одночасно.
Початок навчання в університеті припав на час виникнення в Росії марксистських гуртків. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяев став у 1895 р. Його наставником був сам Плеханов, а майбутній більшовицький нарком освіти Луначарський – товаришем по боротьбі. Незабаром трапився перший арешт Миколи за участь у студентських демонстраціях. Удруге його заарештували навесні 1898 р. – за приналежність до київського Союзу боротьби за звільнення робітничого класу. Виключений із університету і випущений із в'язниці під заставу, Бердяев в очікуванні вироку основний час присвячував публіцистиці. У цей період він написав першу серйозну статтю про німецького соціаліста Ф. Ланге і критичну філософію.
Основою оригінальної філософської системи Бердяева була свобода. Він вважав, що «весь світовий процес є будівлею теми про свободу, є трагедією, пов'язаною з виконанням цієї теми». Трагедія походить від того, що тягар свободи не кожному під силу. Ці думки пролунали в його першій книзі «Суб'єктивізм і індивідуалізм у суспільній філософії», що, ледь вийшовши з друку, відразу ж принесла досі невідомому літератору майже всеросійську славу.
Щоправда, сам філософ-революціонер у цей момент уже перебував під гласним наглядом поліції у Вологодській губернії, куди його було вислано на три роки за вироком суду. Філери місцевого охоронного відділення зазначали, що влітку 1901 р. вони бачили, як він катався на велосипеді, читав книжечки в міському саду або в публічній бібліотеці, проводжав «панночку років 19, розкішно одягнену, з якою увесь час ходив під руку».
По закінченні заслання Микола оселився в Петербурзі й 1904 р. одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, яка прожила з ним довгі роки в любові й злагоді. За його зізнанням, «Лідія була людиною надзвичайної духовності, перед смертю вона наблизилася до святості».
У цілому 1900-ті pp. були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новое время», робота в «Союзі звільнення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах, літературних «середах» у В'яч. Іванова, де Бердяев був беззмінним головою. На цих «середах» збирався весь цвіт російської літератури і філософії срібного століття – Ф. Сологуб, О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, Л. Шестов, С. Франк.
1909 p. ознаменувався виходом у світ збірника статей про російську інтелігенцію «Віхи» – книги, яка так чи інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Варто сказати, що в результаті чотирьох перевидань наклад збірника досяг 16 тис. примірників. Величезному на той час накладу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 дописів за рік). На спростування основних думок збірника публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі й далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяева, Булгакова і Франка.
До речі, Бердяев був знайомий із С. Булгаковим ще по Київському університету. Саме Сергій Миколайович увів його до гуртка Новосьолова, де проходили палкі дебати на релігійні теми. Разом з новими друзями Микола побував у Зосимовій пустині, у шанованих старців Германа й Олексія. Ця поїздка виявилась якоюсь мірою вирішальною для філософа. Він згадував пізніше: «У будь-якому разі, мені було зрозуміло, що я не належу до людей, які віддають свою волю духовному керівництву старців. Мій шлях був інший і, можливо, важчий… я не міг упокорити своєї волелюбності».
У ці роки Бердяев був тісно пов'язаний із Релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді та виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х pp. він на якийсь час одійшов від справ, пов'язаних із релігійною та видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, що по праву вважається однією з вершин філософської думки Росії. Праця, що вийшла 1916 p., називалася «Смисл творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина є творінням за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом його і шляхом до спасіння є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже чекання».
Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не залишався осторонь і від подій сучасності. За газетну статтю на захист ченців Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря, звинувачених у єресі, його віддали до суду, і погроза вічного поселення в Сибіру залишалася реальною аж до революції, яка скасувала всі політичні процеси.
Лютий і жовтень 1917 р. Бердяев зустрів у Москві: «Я пережив російську революцію як момент моєї власної долі, а не як щось ззовні мені нав'язане. Ця революція відбулася зі мною, хоча я ставився до неї дуже критично й обурювався проти її злих проявів». У перші пореволюційні роки філософ повернувся до громадської діяльності. Восени 1918 р. він організував у Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А. Бєлий, В'яч. Іванов, С. Франк, улаштовувалися семінари, публічні збори з дебатами. Сам Бердяев вів семінар за Достоєвським, читав курси «Філософської релігії» і «Філософії історії». На ґрунті останнього курсу він видав книгу «Смисл історії. Досвід філософії людської долі», що поряд із «Смислом творчості» цінував понад усе написане ним у доемігрантський період.
Діяльність Бердяева, який став помітною фігурою в більшовицькій столиці, почала привертати увагу нової влади. 1920 р. він був заарештований у зв'язку зі справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським і звільнений без будь-яких наслідків. 1922 р. стався другий арешт, а у вересні – вислання за межі РРФСР з ідеологічних причин у складі 160 представників інтелігенції, опозиційно налаштованих до нового ладу.
Першим місцем проживання родини Бердяєвих став Берлін, а з літа 1924 р. вони оселилися в робітничому передмісті французької столиці – Кламарі, де спочатку наймали квартиру, а потім переїхали до власного будинку, отриманого у спадщину від друга родини англійки Флоренс Вест. Жили вони скромно, за висловом Миколи Олександровича, «як у монастирі: ніяких розваг, візитів, поїздок (крім необхідного лікування)». У Парижі Бердяев відновив діяльність заснованої ним іще в Берліні релігійно-філософської академії. З 1925 р. він видавав «орган російської релігійної думки» – журнал «Путь». Постійно брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, організовував зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно-філософської думки.