Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, – та не дали й тут яйця-райця.
Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:
– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…
А він їм каже:
– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
– Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце й сказали:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде повз його змія та й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
– А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
– Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
– Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив худобу – забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був великий ліс – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
– Щоб ти за одну ніч отой ліс викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:
– Чого ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…
– А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
– Добре!
Вона йому й каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лісу та як свисне! – той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату й поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
– Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! – Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
– Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
– Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
– Що загадала?
Він розказав.
– Оце вже не жарти, – каже та дівчина, – хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою: ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, – бери його, то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
– А що, нічого не вилазило?
А він каже:
– Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:
– Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
– Золотого зайця.
Вона йому:
– Де б тут він узявся? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:
– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
– Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю: а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, – то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
– Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія огляділася, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля. Тоді дівчина й каже:
– Це вже за нами біжать! Я перекинуся пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
– Йшли.
Той питається:
– Давно ж вони йшли?
– Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве, – так дівчина й каже:
– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
– Чом ти не роздер того ченця й монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем.