Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Ти, – каже, – зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
– Добре, – каже собачка. – Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться – аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду – поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
– А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
– Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
– Ну, не кажеш – оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
– Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.
Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
– Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
– Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать – усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
– Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
– Добре, – каже собачка, – ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
– А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб'ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
– Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться – жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
– Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
– Не знаю… квак, квак!
– Як ти не знаєш, то ми тебе вб'ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
– Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
– Добре, – кажуть, – ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, – такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку – зараз і явились слуги. От він їм:
– Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав – так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір'ю, з котиком та з собачкою.
Яйце-райце
Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
– Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
– Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
– Ну, я краще його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, – і почали війну. Як вийшли в ліс, – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, – там звір її і розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.
А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві, – як поцілиться на нього. А той орел так просить його:
– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
– Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:
– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, – я тобі в пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:
– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:
– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
– Ще в мене мала сила, – заріж іще одну корову!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день; увечері знову прилітає та й каже йому:
– Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:
– Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Орел з'їв і того бугая таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.
Той чоловік питається:
– Що з того буде?
А він йому:
– Сідай!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось?
А він йому каже:
– Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
– Отак само мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
– Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як два сажні від землі, та й питається його:
– А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
– Так, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:
– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому:
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому й каже:
– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, – та ні чутки, ні звістки…
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Вони тоді:
– Краще нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати й каже орлові:
– Казали так: краще нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому й каже:
– Летімо далі!