Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.
А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін – ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.
А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:
– Бери міхи й принеси води.
Той іде по воду – й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:
– Чий ти?
– Я – голий малий.
– Звідки ти?
– Я – голий малий.
Солдат зачерпнув води, приніс на дорогу і розповідає:
– Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його – чий ти, звідки ти? – а він каже одне: «Я – голий малий».
Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:
– Йдіть приведіть його сюди.
Підійшли солдати до Єруслана й питають:
– Чий ти?
– Я – голий малий.
– Звідки ти?
– Я – голий малий.
Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку – не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть:
– Ми з ним не зробимо нічого, бо він дуже сильний.
Король наказав:
– На задньому возі є витязька одежа. Візьміть і одягніть його.
Коли вбрався Єруслан, прийшов. Вирішили, щоб їхав на підводі, бо між військом він не вмів іти. Сів на воза – коні не зрушаться з місця. Запрягли чотири коні – дарма, не потягнуть. І він почав іти пішки. Солдати задираються, шпигають його, а він не чує нічого. Потім на нього почали плювати, а один ще й харкнув. Тоді Єруслан схопив того солдата за руку і кинув ним так, що збив із ніг двадцятьох солдатів.
Дали знати про це королю. Король зупинив військо і прийшов до витязя. Питає його:
– Чому ти вбив двадцятьох солдатів?
– Я не вбив… З мене сміха робили, штовхали, плювали, а як один ще й харкнув, я схопив його і кинув. То він убив двадцятьох солдатів, а не я.
Король не знав, що діяти, і дав команду йти далі.
Єруслан Лазарович запитує солдатів:
– А куди ви йдете? Куди вас веде король?
– Йдемо на війну, – сказали солдати. – Є дванадцять витязьок. Одинадцять уб’ємо, а дванадцяту візьме король за жінку.
– Скажіть своєму королеві, якщо він такий дурний, най вас не веде нікуди. Ви – жонаті люди, то лишите сиріт. Я сам за нього висватаю витязьку.
Так король вернув військо додому. А вони двоє ідуть далі – цар при коні, а Єруслан піший. Тут він згадав свого коня. Покликав гучним голосом:
– Коню мій, коню, де ти дівся?
І кінь почув, і заіржав, і прибіг до нього. Сів Єруслан на коня і їдуть. Приїхали на границю, де жили витязьки. Каже Єруслан до короля:
– Ти будеш господарем, а я буду слугою. Чим тебе не будуть пригощати, сам не куштуй, бо ти слабосильний, а кажи – нехай поїсть слуга.
Зайшли в дуже красну траву і квіти. Ніхто туди ще не ходив, лиш птахи літали. Поставили військове шатро – колибу. Єруслан говорить:
– Коли під’їдемо до ґанку, у нас, витязів, є такий звичай: дівчина повинна зійти вниз, до витязя, і під руку вивести його на дванадцятий поверх. Та не чекай, аби тебе дівчина знімала з коня, бо відчує, що ти слабосильний. Ти зіскоч сам.
Та витязьки помітили, що в їх траві лежать двоє хлопців, і старша сказала молодшій:
– Сестро, бери дротяний батіг і дай їм платню.
Дівчина прийшла і почала кричати:
– Що ви, песі сини, тут робите?
Та й дротяним батогом – раз, другий раз, третій раз вдарила Єруслана. А він засміявся:
– Витязька рука не так б’є. Це тобі – якби блоха вкусила.
Схопив її за волосся, відібрав батіг і коли раз ним свиснув – лиш кров бризнула:
– Так б’є витязька рука! Раз – та гаразд!
Дівка, ревучи, кинулася до старшої сестри і розповіла, що сталося. Старша посилає ще одну:
– Йди ти…
– Я не йду – вони й мене наб’ють, – каже дівчина.
– А ти йди не так… Вклонися, подай руку і запитай, чого до нас прийшли?
Вона так і зробила – вклонилася й питає:
– Чого, молоді витязі, до нас прийшли?
– Ми прийшли вашу сестру сватати, – відповів Єруслан.
– Можна, можна… Заходьте.
Зайшли в палац і сіли за стіл. Старша витязька каже:
– Чи хочеш, молодий королю, напитися вина з моєї чари?
– Хочу.
– Ну, йдіть і занесіть чару вина, – наказала витязька.
Занесли й поклали на стіл. Подивився король – там стільки вина, що він би втопився!
– Хай покуштує мій слуга, – сказав король.
Єруслан підняв чару, поклонився до витязьок і випив до дна – ще й потер у руках чару. Каже:
– Та хіба з такого дають витязям пити? У нас із такого жони свиней поять!
Старша дуже розсердилася. Але спитала мирно:
– А може, молодий король хотів би із моєї гармати вистрелити?
– Чого би ні, хочу, – відповів король.
– Ну, йдіть, сестри, занесіть гармату і кулю.
Коли він побачив, яка то гармата, аж налякався.
– Хай спробує мій слуга, – сказав витязькам.
Єруслан заладував, пальнув і тут же в руках поламав гармату. Каже:
– Ви з такого даєте стріляти? У нас із такого діти горобців б’ють.
Тоді старша каже:
– Може, молодий король хоче на моєму коневі поїздити?
– Хочу.
– Ну, йдіть, сестри, приведіть коня.
Пішли і привели коня за вуздечку. Король нараз бачить, що він і ту вуздечку не зможе підняти.
– Хай спробує слуга.
Єруслан сів на коня, а кінь почав зніматися вгору, як літак. Хлопець його вдарив межи вуха, і кінь одразу здох.
– Та ви такого здохляка витязям даєте? У нас таких коней запрягають у циганський віз.
Каже старша дівка:
– Тепер ще сватання не буде. Я ще вам одну загадку загадаю. Як відгадаєте, тоді зробимо сватання. Я поїду до свого діда, котрий живе у другій державі. Якщо мені молодий король скаже, коли вирушу – о котрій годині, хвилині й секунді, що буду з дідом говорити – о котрій годині, хвилині й секунді, коли буду повертатися – о котрій годині, хвилині, секунді, – то вийду за нього.
Витязі повернулися у своє шатро. Коней пустили пастися, самі полягали. Слабосильний король заснув, а Єруслан Лазарович не спить. О дванадцятій годині ночі чує крик: десь б’ються і сваряться. Він пішов туди. Бачить – то чорти. Каже:
– Що ви робите, на чому б’єтеся?
– На тому, – відказують хлопцеві чорти, – що няньо помер і залишив три речі: шапку-невидимку, чоботи-скороходи і килим-самоліт. І не можемо поділитися. Шапку-невидимку нам не треба, бо нас і так не видно, чоботи-скороходи нам не треба, бо й так можемо швидко ходити. Лиш килим-самоліт не можемо поділити. І через те б’ємося.
– Я вас поділю, – каже Єруслан. – Кину залізну палицю, і котрий швидше принесе, той дістане килим-самоліт, а інші нічого не дістануть.
Кинув палицю, і чорти побігли. Один одного ловить, не пускає, щоб разом добігти. А Єруслан забрав усі три речі, сів на килим-самоліт і вилетів прямо до витязьок на поверх. Там одягнув шапку-невидимку, і його не бачать. Старша збирається до діда. Коли одяглася, взяла свій килим-самоліт і собі записала: «О такій годині, о такій хвилині і секунді рушаю до діда». І Єруслан записав.
Сіла на свій килим-самоліт, а хлопець – на свій. Летять. Вона його не бачить. Прилетіли до діда – і записала. І Єруслан собі записав.
Питає дідо:
– Чого, донько, до мене прилетіла?
– Я прилетіла порадитися. Прийшли мене сватати. Сват – витязь, а жених – слабосильний. Але я не можу про його силу дізнатися. Дала випити вина із чари, що ви мені залишили, а він передав її своєму слузі. Слуга випив, розтрощив у долонях чару й посміявся: «У нас із такого жони свиней поять!» Тоді я дала королеві вистрелити із моєї гармати, а він і на те: «Хай попробує слуга». Той вистрелив, поламав гармату і сказав: «У нас із такого діти горобців б’ють». Потім я дала королеві свого коня, а він так само передав його слузі. Той убив коня і каже: «У нас такого дохляка запрягають у циганський віз!»
Єрусланові набридло записувати. Побачив, що в діда – золота борода, й висмикнув її. Дід закричав:
– Так ти, суча донько, прийшла по мою бороду?
– Я ні…
– А хто? Я іншого не бачу. Йди, проклята, геть!
– Але чекай, – каже старому витязька, – нехай собі запишу – о котрій годині, хвилині й секунді звідси вирушаю.
І Єруслан собі записав.
Так сіли кожен на свій килим-самоліт і летять назад. Єруслан думає собі: «Вона не буде вірити ні письму, ні бороді. Відрубаю я з її килима бодай один ріжок».
Так і зробив. Приїхали. Старша витязька позначила собі, яка була година, хвилина і секунда. Він записав собі. Витязька пішла спати, а Єруслан вернувся до свого короля. Уранці встали, і Єруслан каже: