Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
– Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги, і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
– Що, чули?
– Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
– То, – каже Бух Копитович, – із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
– Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіки зостались.
Відпочили.
– Тепер у дорогу, – каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий чи що і кричить:
– Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
– Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
– Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
– Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
– Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
– Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
– Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
– Ну, тепер, – каже Бух Копитович, – вкиньте його у карету, нехай собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. Їдуть далі.
– От мого колишнього хазяїна сад, – каже Лебідка, – найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
– Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, – каже Лебідка, – а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий – з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять – ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
– Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них – лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
– Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! – каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.
Про Єруслана Лазаровича
Був один цар – писався Лазаровичем. А той цар не мав довго дітей. Та от його жона завагітніла, і він хотів знати, що народиться – чи хлопець, чи дівчина.
Осідлав собі коня й поскакав до одної великої води. А там троє рибарів ловили рибу. Як побачили царя, то дуже налякалися. Віддали йому честь, а він їх запитує:
– Що ви тут робите?
– Ловимо рибу, бо ми – бідні люди, – кажуть рибарі.
– Та ви не знаєте, що тут не дозволено ловити? – почав кричати цар. – Але якщо мені відповісте, що я запитаю, не покараю вас. У моєї жони буде дитина, скажіть – чи хлопець, чи дівчина?
Вони сказали:
– Бог знає, ми не знаємо.
Цар поїхав далі. Заїхав він до міста, а там ішов один солдат – роздягнений і п’яний. Як побачив царя, виструнчився, віддав честь. Цар сказав:
– Що ти робиш – ходиш вулицею, як останній п’яниця! Або я тебе дам до в’язниці, або скажи мені, що запитаю: моя жінка тяжка, що в неї буде – чи хлопець, чи дівчина?
Солдат подумав і сказав:
– Буде в неї хлопець, але він вам буде немилий.
Цар покликав стражу і дав солдата ув’язнити.
Сказав так:
– Доти будеш сидіти, доки не побачу, що правду говориш!
Вернувся цар додому, а у жони – хлопчик.
Хлопець нараз почав ходити й говорити. Дали йому ім’я Єруслан Лазарович.
У три дні хлопець побачив, що діти йдуть рядком, ведуться за руки. І почав казати:
– Татку, чого діти так ідуть?
– То вони вийшли зі школи, – пояснює цар.
– І я би йшов у школу.
– Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.
Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту.
Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.
Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єрусланові закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку – руку виверне, другого за голову – голову відкрутить. Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:
– Або геть із царства, або сина загуби!
Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:
– Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.
Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку – переломить, котрого візьме за голову – відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:
– Молодий витязю, що ви тут глядаєте?
– Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.
І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
– Що глядаєте, молодий витязю?
– Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!
А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:
– Що ви глядаєте, молодий витязю?
Тоді він каже:
– Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.
Баба сказала:
– Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.
І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені – закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар – вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:
– Стій, вовчий корме, трав’яний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?
І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:
– Ну, тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.
Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:
– Що це ви там дивитеся, няню?
– Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.
Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:
– Що то, няню?
– Ото, сину, велика риба, – відповів цар і нараз пригнувся – почав дивитися під берег. – Коби ти, сину, бачив, що є під самим берегом!
Єруслан ступив ближче, і берег під ним почав зариватися, бо хлопець важкий був, велику силу мав. Каже батько:
– Помалу, сину, на пальцях іди.
Єруслан наблизився до води, батько його штовхнув, і він упав у воду. Хлопець був сильний і боровся з хвилями. А як бачив, що більше не може, одежу з себе скинув і поплив на другий бік – там вода підмила велику вербу. Сів собі під вербою – соромився йти далі, бо був зовсім голий.