Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Не вертаюся. Я хочу увидіти свою дорогу мамку, аж би й нараз загинув. Аби лише я побачив її…
– Ну, коли так хочеш її увидіти, це можемо зробити. – Здоровань махнув ногою і визув чоботисько. – Сідай на цього чобота і він понесе тебе, куди загадаєш.
Хлопець сів на чобіт і подумав, щоб ніс його до матері. Чобіт миттю, якби кліпнув оком, прилетів з ним на Скляну гору, де жив Поганин. А жив той шаркань у прекрасному будинку із самого золота, на двадцять чотири поверхи. Скільки голів у Поганина, стільки було поверхів у його палаці.
Коли хлопець зайшов до кімнати, мати його побачила і зомліла. Хлопець покропив її студеною водою:
– Не бійся, білоглава (ще не називав її своєю матір’ю), я чиста душа.
Мати прийшла до тями і каже:
– Я не тому злякалася, що ти якась нечиста душа, а з несподіванки – як ти сюди потрапив?
– А ти?
– Я йшла не сягаючи ні неба, ні землі.
– Ну, і я так само…
– Але ж Поганин, який мене сюди приніс, хвалився, що нема того на світі, хто би на цю гору дістався.
– Багато би казати, а нічого слухати, – відповів їй хлопець. – Розповідай, що ти за одна і що з тобою сталося.
– Я донька Білого царя, з-за Червоного моря. Мене сватав Поганин, але нянько не віддав мене за таку потвору. Поганин розсердився і пригрозив, що більше не сміє на мене сонце засвітити, а я не смію на сиру землю ступити, бо інакше він мене вкраде. І викрав мене від чоловіка, того і того принца.
– Скільки ви жили разом? – розпитує хлопець.
– Півтора року.
– А чи була у вас дитина?
– Був хлопчик.
– Скільки йому було місяців, коли змій вас викрав?
– Три місяці.
Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:
– Ти – моя мама, а я – твій син!
– Неправда.
– Чому?
– Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…
– Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!
Тоді вона каже:
– Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.
Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.
Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…
Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:
– Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..
– Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.
Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», – подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться – в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, в ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:
– Добрий вечір, сестри!
– Доброго здоров’я тобі, легіню!
– Чи я би міг у вас заночувати?
– Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.
– Та хто ви такі?
– Наш нянько – Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.
Дали дівчата хлопцеві вечерю і полягали спати: вони – на одному залізному ліжку, а він – на другому. Спить як мертвий, та уві сні чує:
– Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.
Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав – узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.
Попівночі дикун заревів:
– Ой, коби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
– Ой, коби моя мила не спала, – крикнув на те принц, – аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!
Але запіяв півень, і дикун сховався.
Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п’ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.
Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють, він співає.
На полудне сестри підвелися, швидко пообідали і – знову на ліжко…
Настав вечір. Дівчата повечеряли й кличуть принца до себе, аби співав далі. Але він ліг спати, бо їх сумна музика навівала сон.
Цієї ночі вартувала середня сестра, а дві інші спали.
Раз хлопець чує уві сні:
– Вставай, бери шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати, бо позбавишся життя.
Схопився він і бачить: одинадцята година. Взяв шаблю, рушницю – і до сусідньої кімнати. Лише відчинив двері, як дикун – на нього. Одною рукою принц закриває двері, а другою – обороняється. Билися дві години. В годину по півночі дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
А хлопець гукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача – ти би сам пропав!
На те запіяв півень, і дикун сховався.
Хлопець вернувся на своє ліжко і заснув. Так уже дві ночі перебув.
Уранці сестри повставали, приготували їсти, пити. Поснідали – і знову на ліжко. Але не гусляють, бо принц дуже зморений і солодко спить.
Старша каже:
– Любі мої сестри, що я чула передминулої ночі! Принц уночі встав і пішов до другої кімнати, а там почалася страшна боротьба. Довгий час не було чути нічого, крім брязкоту, потім почувся крик: «Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!» А принц відповів: «Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би пропав!» Я хотіла йому понести погар вина й кусок калача, та не посміла зійти з ліжка.
– І я це чула, – каже середуща. – Я теж побоялася підвестися з ліжка.
Тоді старша говорить:
– Ну, молодша сестро, тепер твоя черга. Коли з сусідньої кімнати почується крик, зразу неси вино і калач. Підготуй того вина, що наш няньо у сто років пив.
На третій вечір знову принц ліг спати зразу по вечері. В десять годин почув крізь сон голос:
– Вставай, бери шаблю і рушницю й біжи до другої кімнати, бо втратиш життя.
Він схопився, взяв шаблю й рушницю – і до сусідньої кімнати. Лівою рукою закриває двері, а правою борониться, бо дикун розлючено на нього нападає. Билися три дні. В годину по півночі з дикуна потекла кров і заливає всю кімнату. Хлопець почав тонути, а дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
Принц вигукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би сам пропав!
Тоді молодша із сестер швидко принесла йому вина й калача. Принц випив вина, закусив калачем і відразу дістав таку силу, що порубав дикуна на дрібні шматки.
Тут півень запіяв, вітер завіяв, двері зачинилися за принцем, і він повернувся до ліжка. Змучений, закривавлений одразу ліг.
Дівчата повставали, нагріли повний кадіб морської води, викупали сонного і положили спати.
Ранком збудили принца, сіли з ним за стіл гоститися. Тепер уже не мусили сидіти на ліжку.
Старша каже принцові:
– Ти бився за нас три ночі та й звільнив нас. Зараз вибери собі котру хочеш і будеш за царя на всю нашу державу.
– Я вибрав би молодшу, – каже принц. – Якщо вона хоче, то нехай чекає на мене один рік. Через рік прийду, як не загину.
Відкланявся, знову сів на чобіт і тільки подумав: «Неси мене до мами» – як вилетів на Скляну гору.
Мати дуже зраділа йому. А він одразу запитує:
– Ну, мамко, ви дізналися, де в Поганина сила?
– Питала.
– Ну і що?
– Спочатку так ударив мене, що полетіла до стіни. А потім сказав, що його сила – у мітлі. А як пішов битися із залізною бабою (він кожного дня б’ється на горі з тою бабою), я мітлу позолотила, повила в шовк і зачинила в скрині – кімнати не мела. Через добу він повернувся і почав кричати: «Чому кімната не метена?» Кажу: «Та я твоєю золотою силою сміття б вимітала? Я вмію шанувати твою силу». Тоді плюнув мені межи очі: «Пропала би ти, хіба моя сила – у якійсь мітлі?» Я почала його цілувати і, плачучи, питати: «Чому ж мені не скажеш, у чому твоя сила?» «Моя сила в шкатулці», – зареготав Поганин. Я почистила шкатулку і позолотила. Він, як побачив, задивувався: «Нащо ти це зробила?» – «Аби твоя сила була в чистому місці». А він знову плюнув мені межи очі. Правда, вже повірив, що я шаную його силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив: «Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти…» Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не сидів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої – золоте гніздо, а в тім гнізді – золота качка, а в тій качці – три золоті яйця, а в тих золотих яйцях – моя сила…»