Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Ну, мамко, – зрадів хлопець, – це може бути правда!
І почав збиратися в дорогу:
– Через три доби мене чекайте.
Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка» – і полетів, якби оком кліпнув.
Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить – золота качка падає прямо до його ніг. Принц шаблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.
Розбив одно яйце, розбив друге, хоче розбити третє – і в ту мить з’явився Поганин-шарканин:
– Ой не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю. Я вже слабший від тебе… Мені лише хотілось би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.
– Чим ти мене, змію, обдаруєш?
– Але даси мені яйце?
– Дам.
– Ти матір шукаєш?
– Так, її.
– Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..
– Кажи, чим обдаруєш?
– Тим палацом, де ти бачив матір.
– Але як я понесу палац із собою?
– Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній – золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився – яйцем, горіхом і яблуком… Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком – і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.
– Це правда?
– Чиста правда.
Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.
Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав:
– Неси мене до моєї мами, – і полетів на Скляну гору.
Мати вибігла на двір.
– Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!
Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину.
Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій – золота, в третій – діамантів, у четвертій – усіляка їжа, а в п’ятій – напої.
– Синку, та тут усього досить на тисячу років!
– Досить, мамко!
Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх – на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці – золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.
І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».
Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м’ясо:
– Ну, як ти злітав?
– Добре.
– Чи бачився з матір’ю?
– Бачився.
– А де мій брат Поганин?
– Пропав.
– Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.
Вийняв із котла м’яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».
За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:
– Ну, як ти злітав?
– Добре.
– Чи видівся зі своєю матір’ю?
– Видівся.
– А де брат Поганин?
– Пропав. Розсипався на порох.
– Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди.
Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м’яса і пригостив хлопця.
Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий – вернуся додому, а якщо вже мертвий – залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».
Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться – прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.
– Ну, як ти сходив?
– Добре.
– А твоя мама де?
– Тут, – показав принц на яйце.
– Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?
– У свій край.
Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:
– Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти – вихром або гадкою?
– Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.
Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив…
– Чи впізнаºш, де ми? – спитав кінь.
– Ще ні.
– Ми – дома. Дивися – рожен.
– А що нянько робить?
– Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся…
Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац – до свого батька.
Батько аж злякався: хлопець – у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима…
– Не бійтеся, няньку. Я ваш син!
– Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.
– Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули?
Батько тільки дивиться й не вірить, що це – його син.
Тоді хлопець каже:
– Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?
– Де би не хотів!
– Ну, ходіть зі мною і увидите…
Повів його на широке поле і показав яйце:
– Тут є ваша жінка, а моя мамка…
Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся – і здурів». А той усміхнувся:
– Не вірите?
– Не вірю.
– Ну, дивіться…
Син поклав яйце на землю, вдарив по ньому з трьох боків своїм прутиком і подумав, щоб постав палац… І палац почав рости й рости. Виріс аж на двадцять чотири поверхи.
Батько не міг надивуватися. Коли палац зробився таким, як був на високій горі у Поганина, син узяв батька за руку і повів з одного поверха на інший.
На дванадцятому поверсі він відчинив двері і показав на ліжко:
– Чи пізнаєте ту жінку, що спить?
– Ні… Розбуди її.
– Мамко, вставайте!
Мати підхопилася і не розуміється, де вона знаходиться. Глянула на царя і питає сина:
– Що це за чоловік?
– Це мій нянько, а ваш чоловік.
– Я не вірю.
– Ну, якщо не вірите, то ходіть за мною.
Син узяв її за руку і повів униз, у старий палац.
– Тепер вірите?
Мати не впізнавала царського палацу, лише коли побачила колиску, де хлопчик колисався, і ліжко, де він народився, то сказала:
– Тепер уже вірю.
Тоді всі троє обнялися і розцілувалися. Зробили в палаці велику гостину, на яку запросили й сусідніх царів.
Як гості розійшлися, хлопець пішов спати, бо був дуже змучений. А його батько і мати в сусідній кімнаті стали розповідати, що вони пережили. Потім батько запитав:
– Ну, чи є ще десь на світі такий витязь, як наш син?
– Є… Син Зеленого царя.
Хлопець крізь сон почув ці слова, одразу схопився і став у дверях:
– Мамко, а де син Зеленого царя?
Мати з батьком знали, що хлопець не заспокоїться, доки не знайде того витязя, сина Зеленого царя.
– Дитинко моя, – почала просити його мати, – я лише так сказала. Такого витязя, може, і немає.
Але син не слухає… Вийшов надвір і – просто у стодолу до свого коня:
– Чи ти знаєш за такого витязя – сина Зеленого царя?
– Знаю, але тобі не треба їхати до нього, бо він сильніший і за тебе. Його кінь – мій двоюрідний брат, він сильніший і швидший за мене. У нього шабля не така, як оце у тебе: що він загадає – то зрубає; і рушниця не така: що він загадає – то стріляє. Не їдь ти до нього.
– Ні, поїду.
– Ну, якщо так, то їдь… Приготуй нам їжу на довгу дорогу.
Принц приготував, склав на коня й сів на нього сам.
– Як хочеш летіти – вітром або гадкою?
– Так, щоб і мені, й тобі було добре. Рушили в дорогу. Летять попід хмари – день, тиждень, два тижні. Прилетіли на високу гору.
– Ну, злізай.
Поїли, відпочили.
– Видиш ті білі верхи? – питається кінь.
– Виджу.
– То не гори, а палац Зеленого витязя. Зараз приїдемо туди. Витязь буде спати, він завжди спить у стайні, біля свого коня. Сам – на правому боці, а кінь – на лівому. Як зайдемо у стайню, ти мене прив’яжеш на місце коня витязя, а його коня переведеш на другий бік. Тебе той кінь до себе підпустить, а іншого когось не припустив би. Над Зеленим витязем – шабля і рушниця, а вони постійно колихаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив’яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і – тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати. А якщо ви будете розщибатися, то нехай він кидає тебе першим, інакше ти охлянеш раніше.