Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Ну, донько, – каже цар, – чи хотіла б ти вийти за цього хлопця? Він обіцяє вберегти тебе від злого Поганина, та я чогось не вірю. Ніде ти не будеш у такому надійному місці, як дома, в палаці.
А вона відказує:
– Няньку, але мені вже час виходити заміж. Доки я буду дівочити? Раз треба справити весілля.
Подивилася на хлопця, і він дуже полюбився їй.
– Ну, коли так, то я не перечу, – погодився цар. І ще того дня наказав готувати весілля. Справили весілля, і молоді щасливо провели три місяці в царському палаці. А потім зять каже:
– Няньку, мені треба збиратися в дорогу. Я залишив державу на чужу людину. Мене там давно чекають.
Білий цар дав зробити для них окремий вагон, і привели туди принцесу так, щоб на сиру землю не ступила і щоб на неї сонце не світило. У країну принца виїхали вночі, коли сонця не було. А від станції до його палацу постелили килими, щоб царівна не стала на землю.
І молоді щасливо жили далі. Через півтора року знайшовся в них хлопчик. А той хлопчик мав на голові три золоті волоски. Минуло ще три місяці, і сталося велике нещастя: молодий цар виманив свою жінку в сад погуляти. Вона не хотіла, казала йому:
– Чоловіче, хіба ти не знаєш, що Поганин поклявся мене викрасти, якщо ступлю на сиру землю або якщо на мене блисне сонце.
– А може, то неправда? Може, нянько лиш так говорив, бо не хотів тебе від себе віддавати… Я візьму тебе за руку, то хто тебе вирве з моїх рук?
– Ой, я дуже боюся!
– Не бійся нічого!
Винесли в сад і малу дитинку, приколисали та й гуляють поміж зеленими деревами, кущами. Небо чисте, ніде ні хмаринки. Раз лиш над ними знявся вихор, надлетів змій-Поганин і схопив принцесу. Принц дивиться, а жінки немає. Почав бігати – в косицях, у кущах шукати. Ніякого сліду! Тоді зрозумів, що її поніс Поганин. Принц гірко заплакав. Пішов шукати для хлопчика якусь годувальницю…
Хлопчик ріс, як з води. У три роки вже тягся до книжки. Записали його в таку школу, де вчилися лише панські діти, що мали вже по десять, по дванадцять років.
Вчитель тикав іншим школярам під ніс:
– Видите, я вчу вас стільки років, а цей хлопчик тут лиш один рік і навчився вже більше за вас!
Дітлахи розсердилися на здібного хлопчика і почали його обзивати:
– Тебе знайшли в капусті! Тебе знайшли в капусті!
Чули, що його мати пропала десь безвісти. Хлопчик повернувся додому зажурений і питає:
– Няньку, а де моя мама?
– Ой, була в тебе мама, але щось її вкрало, і не знаю за неї нічого.
А з хлопчиком ходив до школи й син удовиці. Він мав уже дванадцять років, і хлопчик запитав:
– Приятелю, ти старший за мене – може, пам’ятаєш мою маму?
– Твоєї мами я не бачив, але чув, що люди говорили… Ходи до нас. Моя бабка вже дуже стара, має сто дев’ять років. До неї на гадання йдуть зі всього світу. Вона щось порадить.
І просто зі школи хлопці прийшли до тої гадалки.
– Велике діло, хлопчику, тебе бачити, – каже стара. – Ти ніколи до нас не заходив. Що привело тебе сюди?
– Бабко, я хотів би знати за свою маму. Яка вона була, чому пропала і де вона тепер?
– Твоя мама, синку, – донька Білого царя. Вона така прекрасна, що на світі іншої такої немає… Сватав її Поганин, та не дали за нього. Він страшно розсердився і сказав: «Не сміє на сиру землю стати, а сонце не сміє на неї світити, бо інакше прилечу й понесу її». А твій нянько взяв її за жінку і не повірив тим словам. Повів твою маму в сад трохи пройтися, і тут її вхопив змій-Поганин.
– Чи живе моя мамка?
– Живе.
– Порадьте мені, бабко, як її побачити?
– Якщо будеш розумний – побачиш, а якщо дурний – загинеш. У вашому саду є ліщина. А на тій ліщині три прутики-однолітки. Ти виломи собі середній прутик і йди з ним уздовж муру, доки не побачиш замурований у ньому залізний рожен. На тому рожні настромлена кінська голова. Прутиком удар три рази по голові – і з’явиться кінь. Він порадить, що далі робити.
Хлопчик так і зробив. Зрізав із ліщини середнього прутика, знайшов рожен з кінською головою, вдарив по голові три рази тим прутиком, і голова підскочила аж під самі хмари. З’явився перед хлопцем прекрасний жеребець – золота шерсть на ньому.
– Для чого ти мене розбудив? Що тобі треба? – спитав кінь.
Хлопець розповів:
– Так і так, шукаю мамку…
– А хто тобі порадив звернутися до мене?
– Така й така баба, ворожка.
– І що би ти хотів?
– Увидіти мамку.
– Ну, коли так хочеш видіти свою мамку, то йди під ту ліщину, з якої цей прутик, і там глибоко в землі знайдеш іржавий ключ. З ключем піди в крамницю, що поросла бур’яном, бо має триста років. Відкрий двері до тої крамниці й там побачиш поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Положи все те у міх і принеси сюди. Крамницю замкни, а ключа знову закопай під ліщиною.
Хлопчик знайшов іржавий ключ, відімкнув двері до крамниці і знайшов там поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Склав усе то в міх і приніс до коня…
Кінь на те подув, і тут же постали діамантове сідло, золоті підкови, срібні шабля й рушниця.
– Ну, прибий мені підкови, – сказав кінь.
І хлопець прибив.
– Осідлай мене.
Хлопець осідлав. Рушницю й шаблю взяв на себе.
– Приготуй нам на цілий місяць їжу.
Хлопець усе приготував, тоді кінь питає:
– Як хочеш їхати: як вихор чи як гадка?
– Так, щоб було добре і мені, й тобі.
Піднявся кінь під хмари і летять, летять, летять.
Місяць летіли без зупинки, доки не побачили величезну гору. А на тій горі було таке широке поле, що не мало краю.
– Злізай, – сказав кінь, як спустився вниз.
Хлопець став на землю, і він наказав:
– Викопай для мене таку глибоку яму, аби мене з неї не видно було.
Хлопець викопав. Кінь скочив у яму й наказує далі:
– А тепер мене загреби так, аби не було слідно ніякого горба. А прутика з ліщини встроми мені над головою. Сам підеш цим полем. Там зустрінеш одного за одним двох величезних чоловіків. Та не налякайся, вони тобі нічого злого не зроблять. Вони тобі порадять, як дійти до мамки. Будеш розумний – не загинеш, будеш дурний – пропадеш… А коли повернешся знову на це місце, то дивися добре: якщо прутик всохне – не викопуй мене, бо я буду мертвий, якщо прутик лишиться зелений – викопай мене, я буду ще живий.
Хлопець загріб коня і йде полем. Здалеку помітив великий вогонь – якби хто хату запалив. А коло вогню сидів чоловічисько, який ногами обняв ватру. На вогні кипів грубезний котел, повний баранячого м’яса. Чоловік великий, як полонина. Хлопець трохи налякався, але поклонився:
– Добрий вечір, старче.
– Добрий вечір, – зрадів чоловічисько. – Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив? Куди йдеш?
– Я йду шукати свою матір. Може, ви щось знаєте за неї?
– Та чия твоя мати?
– Донька Білого царя. З-за Червоного моря.
– Знаю… Твою матір вкрав мій найменший брат – Поганин. Та ти її не визволиш. Краще повернися. Тут, на полонинах, страшні звірі і птахи живуть – можуть тебе з’їсти… Видиш, який я чоловічище, а мій молодший брат ще більший – і то Поганин нас обох поборов і вигнав. Що ти йому вчиниш? Він має, щоб ти знав, двадцять чотири голови!
– Ні, я не вертаюся, – відказує хлопець. – Я хочу побачити свою рідну мамку, хоча б тої хвилини загинув! Аби лише побачив її.
– Ну, коли так хочеш видіти її, то увидиш, але не визволиш з полону.
Чоловік махнув ногою й визув чобота:
– Сідай на цей чобіт – він понесе тебе до мого молодшого брата. Понесе тебе на таку гору, на яку ніхто не може вийти.
Хлопець сів на чобота і прилетів на інше поле, ще більше. Бачить він такий вогонь, якби зразу дві хати палали. А коло вогню ще більший чоловік ногами обняв ватру і в грубезному котлі варить собі м’ясо. Хлопець поклонився:
– Добрий вечір…
– Добрий вечір, – зрадів чоловічисько. – Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив?
– Від вашого старшого брата.
– А куди йдеш?
– Шукаю свою мамку.
– Та чия твоя мамка?
– Донька Білого царя.
– Знаю, знаю… Твою матір викрав наш наймолодший брат. Він нас обох із братом поборов і прогнав від себе геть… Що ти йому вчиниш? Він, неборе, має двадцять чотири голови! Вернися додому, бо знищить тебе.