Сборник "Викиликс" - Казки про богатирів та лицарів стр 14.

Раз приходить поганець-жебрак:

– А, добрий вечір, братчику! Будемо гоститися…

Налив собі дужого вина, а йому – слабого. Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:

– Чого не п’єш те, що тобі дають?

– А ти чого не даєш порядного вина?

– Гаразд, випивай і йдемо боротися.

Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака – воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.

Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця і поїхали.

Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що швагер переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу – і поїхали вже троє до середущої сестри.

Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму швагрові й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця – і їдуть до старшої.

І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця – і всі їдуть додому.

Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.

Про Іванка-Попрянка

Був один чоловік, і було у нього троє дітей – два хлопці й одна дівчина. Якось хлопці зібралися в поле, а сестрі наказують, щоб принесла їсти. Дівчина питає:

– А як я потраплю, де будете орати?

– Ми прооремо борозну, й будеш іти за тою борозною.

А борозна, яку брати проклали, вела попри царський двір. Цар зрівняв борозну, що вела далі у поле, а проорав її до себе, на город. І дівчина, як несла братам їсти, зайшла в царський двір. Цар замкнув її в палаці.

Чекають хлопці їсти, а сестра не йде. І сердиті, бо вже зголодніли. Вертаються увечері додому і бачать, що борозна повернута до царського двору. Та раз пішли додому. Питаються від матері:

– Чому нам Марійка не принесла їсти?

– Та я ж її послала, – каже мати.

Тоді брати збагнули, в чому діло. На другий день старший прихопив сокиру і йде до царя – визволяти від нього сестру. Заходить у палац:

– Добрий вечір!

– Добрий вечір, ти прийшов у гості? То будемо гоститися.

І думає цар, яким способом погубити хлопця. Наказав жоні, щоб зварила нараз чотири стегна із вола. Вона зварила і поклала на стіл. Каже цар хлопцеві:

– Бери ти одне стегно, а я візьму друге і будемо змагатися: хто скоріше з’їсть, той переможе.

Цар швидко обгриз м’ясо і кісткою вдарив легіня по голові так, що той одразу впав.

Мати дома журиться і плаче.

Пішов і молодший брат визволяти від царя сестру. Пішов і теж походив зле.

Мати собі дома не знаходить місця. Але якось товкла чорний перець, чи як тоді казали – попер, і одна горошина упала на землю. Коли мати мела хату, побачила те зерня і подумала: «Я його не вимету, я його з’їм».

І з’їла. І стала тяжка.

Скоро народився в неї хлопчик. Коли мав три дні, то вже був такий, якби йшов третім роком. Раз питає матір:

– Мамко, чи були у мене брати й сестри?

Мати таїться:

– Та… не знаю…

Поприк не раз повертався до цієї розмови, і якось мати сказала, що в нього були два брати й сестра.

– Ну, йду я їх шукати! – заявив малий.

Узяв палицю в руки й пустився в дорогу. Заходить у двір поганого царя.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір. Будемо гоститися?

– Будемо.

Поганий цар наказав жінці, щоб зразу зварила з вола чотири стегна. Вона зварила і поклала перед ним на стіл. Почали змагатися. Укусили по одному разу, по другому, по третьому… Цар так заспішив, що почав давитися, а тим часом Поприк своє стегно доїв і кісткою вдарив царя так, що голова в того розкололася. Узяв сестру й вернувся додому.

А брат поганого царя – і сам поганин – почув, що якийсь витязь убив його родича. Одразу дав наказ, щоб той витязь явився до нього. Поприк прийшов, і цар йому каже:

– На мене йде війною песиголовий цар. Якщо переможеш того песиголовця, то подарую тобі життя, ще й будеш царем. Бо я вже старий і не маю сили ані воювати, ані царювати.

Поприк побив усіх песиголовців олов’яною палицею. Та один відпросився:

– Поприку, не вбивай мене, я тобі лихого не зроблю…

Поприк відпустив. Повернувся Іванко з війни з великою славою. Його одружили на царській доньці й покоронували на царя.

А песиголовець красно одягнувся і пофарбувався, щоб був, як інші люди, і прийшов до молодого царя. Дома була лише його жінка. Песиголовець взявся її підмовляти:

– Якби ти розпитала свого чоловіка, в чому його сила, ми б з тобою зажили не так – ми мали би державу на півсвіту!

Молода цариця була легковажною і сховала в царському палаці песиголовця, щоб чоловік нічого не знав. Коли Поприк вернувся додому, почала коло нього бігати, прислужувати:

– Я тобі зроблю купіль… Я тобі – це, я тобі – те… Але скажи, в чому твоя сила?

– Моя сила – ось у цих двох пальцях. Якби їх зв’язати – пропала би сила.

Цариця пригорнулася і почала в’язати йому пальці, але він порвав. Зв’язала утроє – так само порвав. Зв’язала учетверо – не може порвати. Тоді вискочив песиголовець:

– Ну, якою смертю хочеш помирати?

– Заколи мене і прив’яжи до осла – хай несе, куди хоче.

Песиголовець так і зробив. Несе осел убитого, зустрічає зайця:

– Стій, яцьку!

Заєць став.

– Біжи швиденько й принеси живлющої води.

Заєць побіг і приніс невдовзі цілющої води. Осел узяв воду і намочив Поприкові рану, потім полив під ніс – і Поприк ожив. Але не має сили.

Ідуть далі. Бачать – лежить рушниця. Поприк сяк-так підняв ту рушницю – коли біжить пес. Він прицілився, а пес йому каже:

– Не стріляй у мене, я буду ще тобі у пригоді.

– Ну, розкуси мотузок на моїх пальцях.

Пес розкусив, і Поприк знову дістав силу. Повернувся у царський палац. Песиголовця одразу застрілив, а жінці поставив під одне око відро, щоб плакала за ним, першим чоловіком, а під друге – цебер, аби лила сльози за песиголовцем. Коли уранці подивився, у відрі сліз зібралося мало, а цебер був повний. Значить, плакала за песиголовцем.

Поприк узяв рушницю, застрілив її.

А сам узяв собі бідну дівчину. Лише сестру видав за багатого графа.

І всі вони дуже красно жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.

Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина

Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:

– Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.

Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли ні за одного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».

Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.

З’явився у палац і каже:

– Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!:

– Слухай, сину, – говорить Білий цар, – я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.

– І я зумію вберегти принцесу! – заявив одразу принц.

Так вони говорили між собою двоє, без царівни. Та принц дуже би хотів побачити дівчину і попросив царя:

– Покличте її, хай на неї бодай подивлюся.

Цар потряс своїм дзвоником. Принцеса увійшла і сіла на стілець біля свого батька.