Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Дак і постелю.
– Дівко, дівко, лягай на полу, а я на печі, тобі на ключі, а мені каміння!
Тут до дівчини мишка прибігла та й каже:
– Ти лізь під піч, а я буду на полу і дай мені ключі.
А змій давай на піл каміння кидати. От він кине камінь, а мишка бігає по полу, кружляє, да все ключиками брязь-брязь, да все в новому місці. Ніяк змій не попаде. А тут півні заспівали. Змій десь дівся, а дівка осталась жива.
Уже вранці баба каже дідові:
– Їдь за дочкою, на тобі кошичок, позбираєш кісточки!
Аж він приїхав, коли бачить, а дочка на порозі сидить у сріблі-золоті – це все змій після себе залишив у золотій скрині.
От їде дід із дочкою, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота й каже:
– Тях-тях, дідову дочку в золоті везуть, а бабину женихи не візьмуть!
Баба ж ворота відчиняє, радіє, що дідову дочку неживу везуть. Аж бачить, що жива-здорова, ще й в золоті, в сріблі!
Давай баба діда лаяти:
– А сякий-такий!.. Вези ж і мою дочку в ліс!
От дід привіз і бабину дочку в ліс у ту саму хатку.
Привіз, а сам, як і перше, пішов нібито дров нарубати. Стала бабина дочка галушечки варити.
От прийшов змій і каже:
– Дівко, дівко, насип мені галушечок!
А бабина дочка каже:
– Не вдавить тебе, коли насиплю?
Змій тоді:
– Дівко, дівко, сідай зі мною галушечки їсти.
– Не великий пан, будеш їсти сам!
Тут і мишка прискочила:
– Дай мені галушечку!
Бабина дочка і кинула. Кинула й вдруге, а за третім разом змій каже бабиній дочці:
– Да вдар її, щоб і не пискнула!
Бабина дочка і вбила мишку.
Повечеряли. От змій і каже:
– Дівко, дівко, стели постіль!
Вона йому:
– Аж постелю!
Він тоді:
– Я буду на печі, а ти на полу, на тобі ключі, а мені каміння.
От полягали спать, а змій як кине каменюку, ключі тільки брязь-брязь, каменюка туди й полетіла. Прибив змій бабину дочку, з'їв, а кісточки у кошичок поскладав.
А баба тільки дождала ранку й каже дідові:
– Їдь за моєю дочкою!
Дід запріг коняку і поїхав. Приїхав до хатки, а в ній на стелі тільки кошичок висить. Він до нього, а там кісточки лежать!
Дід забрав кошичок і їде додому. Баба ворота відчиняє, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота і каже:
– Тях-тях! Дідову дочку женихи беруть, а злої бабиної – у кошичку кісточки везуть!
Ось так. Не будьте, дітки, злими та скупими!
Про Івана-дурника
Як був собі дід та баба, у їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили повозочку, щоб він з нею возився та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з'їде. Ідуть троє бурлаків і питають:
– Що се у тебе за візок, що сам, без коней, їздить?
– Се мені один пан подарував.
– Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.
– Ну добре, купіть.
– А що ж тобі за нього?
– Та що? Сто карбованців.
– Ну так, то й так.
Купили вони той візок, а дурень і каже:
– Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.
От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не іде.
– Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його вб'ємо.
От ідуть шляхом, дивляться – сидить Іван. Вони до нього:
– Давай гроші, бо будем тебе бить.
– Хоч закусимо ж перед смертю.
– Ну добре, де ж та закуска?
– Постривайте, зараз.
Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:
– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!
А він уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:
– Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?
– Е! Де взяв – найшов!
– Продай нам її.
– Ні, не продам, бо мені самому треба.
– Та продай, будь ласка.
– Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.
Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та ідуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли – нема нічого. От вони і кажуть:
– Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.
От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:
– Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.
Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:
– Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.
– Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.
Узяв ніж – та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:
– Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.
– Та я, як захочу, то вона і оживе.
Взяв паличку та й каже:
– Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
Вона і встала.
– Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.
– Купіть.
От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.
– Здорові, жіночки!
– Здорові.
– А є що обідать?
– Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.
– Так ви ще будете спориться? – Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: – Оживете, ще рано іти вам у пекло. – Узяли тую паличку і приговорюють: – Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:
– О, тепер ходім та утопим Івана.
От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:
– Рятуйте, хто в Бога вірує!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
– Піду обрятую сердешного чоловіка.
От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.
Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.
– Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!
От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:
– Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.
– Іване, повпихай і нас туди!
– Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
– Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
Про льоху-козу
Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок – не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», – тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, – наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
– Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! – відповів згорда чоловік.
А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
– Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. – відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
– Дай Боже щастя, вуйку!
– Дякую вам.
– Продавати женете козу? Скільки правите за неї? – спитав і не кліпнув.
– Тисячу лей! – кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
– Даю двісті.
– Давай мамі своїй! – скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
– На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?
– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.
– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?