Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.
– Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.
– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!
Дументій узяв гроші й вернувся додому.
Жінка вибігла назустріч:
– За скільки продав льоху?
– За триста лей…
Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:
– Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.
– Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!
Жінка схопила колотач і, як оса, – на нього.
Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:
– Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»
Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:
– Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.
Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку – пішли за Дументієм.
Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.
– Заплачено, пане добродію! – гукнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.
Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.
– Заплачено, пане добродію, – вклонився господар.
Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:
– Заплачено, пане добродію!
Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.
– Вуйку, що ви хочете за те фівкало?
– Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.
– Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, – умовляють гуцула.
– Три тисячі лей!
Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й – додому.
Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.
– Заплачено? – спитали купці-шахраї.
– Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! – розсердився господар ресторації.
У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:
– Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..
Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:
– Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.
– Най буде, чоловіче…
Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:
– Ой не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити одна?
Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.
Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:
– Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?
– Хіба від того воскресають?
– Адіть, я воскрес. Самі видите…
– Тоді продай нам макогін.
– За тисячу лей…
Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.
– Що сталося? – спитали людей.
– Умерла цариця, – відповіли їм.
Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:
– О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.
– О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!
– Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, – попросили купці-шахраї.
Скоро у покоях не лишилося жодної душі.
Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.
Але мертва цариця і не думала вставати.
– Ану, схопіть цих злодіїв, – крикнув цар своїм катам.
Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.
І все.
Розквитався
Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:
– Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.
Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.
От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.
– Здрастуй, Омелько.
– Здрастуйте, батюшки.
– Чого це ти тут ходиш?
– Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.
– Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.
От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:
– Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).
– Квит, іди з Богом.
Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:
– Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – і вже квит?
– А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.
– Продай нам.
– Купіть. Давайте тисячу рублів.
Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.
А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:
– А що, хазяїне, квит?
– Ні, пожалуйте гроші.
Він удруге:
– Що, хазяїне, квит?
– Який чорт квит, давай гроші!
Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон – і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.
– Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.
– Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.
А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.
– Що, ти скоро? – питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:
– Та лізьте швидше, бо самому страшно.
Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.
– Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.
Солдат того попа на оберемок, потарабанив. Іде мимо часового, а часовий питає:
– Хто йде?
– Чорт.
– Що несе?
– Попа.
– Неси з Богом.
Одніс солдат попа і вкинув у прірву.
– Ну, хазяїне, давай гроші.
– За що? Він онде лежить! – А він уже другого витяг.
– А, ти оп'ять виліз? Ось я тебе! – потарабанив і того. Приходить, аж на лаві вже третій лежить.
– Ах ти сякий-такий! – згріб і третього, поніс під греблю і прив'язав.
– Тепер не втече.
Вертається назад, а вже ранок. А тут піп до церкви йде. Солдат думав, що то той прив'язаний, та до нього:
– Ах ти, патлатий чорт, ти оп'ять утік? Даром я гроші буду получать? – Та за патли, та в воду, а народ врозтіч.
Три сини і батько
Був багатий чоловік, що мав трьох синів. Сини повиростали, поженив їх і роздав увесь маєток, бо думав, що при них доживе віку.
Але не так сталося, як гадалося: діти не хочуть батька шанувати. Був у найстаршого – прогнав, пішов до середущого – відіслав до наймолодшого, а той так батька годував, що ледве живе.
Приходить старий до війта.
– Така і така справа. Я маю скриньку грошей. Третю пайку даю на громаду, а решту тому, хто буде мене утримувати аж до самої смерті.
Рознеслося це поміж люди. Сини взяли з собою війта – і до батька. Дійсно, має старий залізну скриньку, але замкнена. Ключа не дає нікому.
– Як умру, – каже, – скриньку розіб'єте й поділитеся грішми. Поки живу, скринька буде зберігатися у війта, а ключ у мене.