Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Посидьте, – каже прикажчик, – днів три чи чотири у цьому проваллі – і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше витрат буде, та швидше наказує опустить його: «А хто запитає, де, мов, пан, скажи, – каже, – що поїхав у Київ абощо».
Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
– А що, пане, їсти хочете? – питає.
– Хочу, брате, – мовить пан.
– Нічого, паночку, це воно так зразу, – відповів прикажчик та й знову поїхав собі додому.
Приїздить знову на другий день.
– А що, паночку, їсти хочете?
– Хочу, брате, сильно! – аж ніби із серцем проказав пан.
– Нічого, нічого, паночку, – каже прикажчик та й знову поїхав.
Приїздить так і на третій день.
– А що, пане, їсти хочете?
– Хочу, – кричить пан. – Тягни скоріш!
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, важко цей день, а тоді й байдуже, побачите! – Та й поїхав додому без пана.
Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:
– А що, пане, хочеться їсти?
– Хочу! – вже ледве вимовив пан.
– Скоро не захочете, – проказав прикажчик і поїхав од того провалля.
Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:
– А що, пане, хочеться їсти?
А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.
Добре. Запряг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, поклав на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, – ледве дихає.
– Що з вами? – питають.
А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:
– Розкажи нам про нього, ти все знаєш.
А прикажчик хлипає, витираючи очі.
– Нічого, – каже, – я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.
А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери й почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.
– Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.
А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.
Полежав пан день та й Богу душу віддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз'їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!
Перекотиполе
Два парубки ходили на Басарабію заробляти грошей і одного літа заробили по двадцять карбованців, – та й ідуть уже додому. А один був дужчий од того другого та й думає собі: «Ану, вб'ю його та візьму ті двадцять карбованців, то буде вже сорок». Та й каже своєму товаришеві: «Ходімо, брате, осюдою: тут є слобідка, а в тій слобідці люди мені знайомі». Той і послухавсь.
Зайшли вони в такий степ, що нічого не видко, тільки небо та земля. Тоді цей парубок і каже: «Оттепер я тебе заріжу!» Та й почав давити, зваливши. А той каже: «Підожди, пане-брате, хоч попрощаюсь!..» А цей каже: «З ким же ти, вражий сину, будеш прощатися, що тут нікого немає?» А той таки просить його: «Не ріж, поки хоч попрощаюся з Божим світом». Та глянув по степу, – коли це котиться перекотиполе. Так він тоді й каже: «Прощавай, перекотиполе! Та гляди: будеш мені свідок». Ото сказав це та й лежить і не борониться. А той наче трошки злякавсь, а потім думає собі: «Чого мені бояться? Він до бур'янини говорив… Де вже вона кому скаже!» Ото й зарізав; узяв у його ті двадцять карбованців та й іде додому.
Приходить додому, – тут стали його питаться: «А той же де парубок, що з тобою туди ходив?» Він каже: «Зостався там, каже: не маю чого додому поспішаться, – лучче зостанусь, то, може, ще що зароблю». Ото це сказав, а люде йому й повірили.
Ото цей парубок у м'ясниці оженивсь, потім на святках поїхав із жінкою до її батька. Їдуть вони полем, аж котиться перекотиполе. Він побачив його, зараз і здумав те, що той прощавсь із перекотиполем, та й засміявсь. А жінка й почала його допитуваться: «Чого ти засміявсь, чоловіче?» Він каже: «Так собі». Ото вона як причепилась до його: «Скажи та й скажи, чоловіче!» Він собі думає: «Хіба жінка кому скаже?» Та й розказав, як він зарізав того парубка і як той з перекотиполем прощався.
Допиталась бідолашна жінка та вже й сама не рада. Як таки його жити з чоловіком-душогу-бом? А тут ще й те дума: «Як заріже й мене коли-небудь?!»
Ото приїхали вони до батька – там їх приймають так, як і треба. От цей чоловік тут упивсь добре та й почав жінку бити. А жінка й не вимовчала та й каже: «А, ти того зарізав, хочеш і мене зарізати!..» А батько зараз став питати її: що? як? Вона й розказала, що так і так було: «Він зарізав парубка за двадцять карбованців». Тоді зараз його люди з'язали та до станового, а тоді на Сибір.
Про вперту жінку
Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:
– Так буде, як я знаю, а не так, як ти…
Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:
– Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…
Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:
– Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.
– А господарство як? Залишиться на пропало?
– Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.
На другий день збирається до міста чоловік не сам – збирається і жінка. Просить він:
– Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.
– І ти лишайся, бо ти ґазда.
Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити – йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:
– Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?
– Та нікого.
Перейшли люди на той бік, а він каже:
– Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.
– А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.
– Як ідеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.
– Таки скочу. І що мені зробиш?
– Та спам'ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.
Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п'ятками блиснула.
Люди на березі аж у долоні сплеснули.
– Ого, чоловіче, ти вже повдовів!
Але чоловік не говорив ні слова.
І з кожним таке буває, хто розуму не має.
Про дідову і бабину дочку та змія
Жив дід і баба, і була у них дочка. Баба вмерла. Узяв дід другу бабу із своєю дочкою. От зненавиділа баба дідову дочку:
– Де хоч, там і дінь її! – каже дідові.
Він запріг коника, посадив на санки дочку й поїхав у ліс. Їде та й їде, коли бачить, стоїть хатка на курячій ніжці, на собачій лапці.
– Хатко, хатко, не гордись, на ліс не дивись, до нас повернись!
Хатка до них повернулась, вони зайшли в хатку. Батько каже:
– Ти вари, дочко, галушечки, а я поїду в ліс дровець нарубаю.
Зварила вона галушечки, стала на порозі й гукає:
– Тату, гей! Ідіть галушечки їсти.
А там недалеко та й жив змій. Він і каже:
– Іду!
Два рази гукнула дівчина, і змій прийшов до хатки:
– Дівко, дівко, сип галушечки!
Вона каже:
– І насиплю!
– Дівко, дівко, сідай зі мною їсти!
Вона каже:
– І сяду!
От вони посідали, їдять. А мишка прибігла та й каже:
– Дівко, дівко, кинь мені галушечку, я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина й кинула їй. Мишка підбігла, з'їла, прибігла ще і каже:
– Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!
Та і дала їй. Вона підбігла, з'їла і прибігла втретє:
– Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!
Тоді змій піднявся з-за столу й каже:
– Да стукни її, щоб і не пискнула!
Вона стукнула, да не по мишці, а по столу. Перехитрила змія.
– Дівко, дівко, стели постіль! – каже змій.