Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, – не будеш від мене намиста брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. «Ну, – думає, – візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а піч закрилася та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, – не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, – аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
– Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.
Не завжди по правді і в суді судять
Було собі два брати: старший був розумний, а менший – так собі, придуркуватий трохи. Через те він і не женився, бо відома річ: ніхто не хтів своєї долі зв'язувати з дурним. Ті два брати мали стару маму, а старший брат мав молоду жінку.
Одного разу дурень упав з печі і задушив маму, що лежала на припічку. От старший брат з жінкою ідуть в суд позивати його; сказали і дурневі, щоб ішов разом з ними в суд. По дорозі, куди їм треба було іти, в однім місці був яр, і тим яром весною біжить вода, і для того через нього був міст. Старший брат із жінкою пішов прямо через яр, а дурень закапризував і через міст пішов, та взяв та й звалився з мосту на жінку свого брата, та й задушив дитину.
Вони-таки ідуть в суд. От дурень взяв та дорогою назбирав каміння, зав'язав його в хустку і положив за пазуху. Як увійшли вони в суд, то старший брат з жінкою стали попереду – перед суддею, а менший став коло порога. Тут вони розказують судді діло, як було, а як тільки його запитають, чи так було, то він каже:
– Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!
А сам вийме з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, і показує. От як все уже розказали, і той дурень сам сказав, що так було – правда, і за всяким разом виймав з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, кажучи:
– Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!
То суддя думав, що то він показував гроші, що має йому дати, як він на його сторону добре осудить, сказав так:
– Ваш брат дурень і зробив то неумисне – він не знав, що то зле, маму задушив, мама стара була, і сама не сьогодні-завтра умерла б, а може, їй Бог уже таку смерть назначив; ви люди ще молоді, як Бог дасть, то ще будете мати не одну дитину, так, значить, його винуватить не можна, бо хіба він винен, що йому Бог дав такий розум.
Таким способом дурень зостався не винен. А як старший брат з жінкою вийшли з суда, то суддя, прийшовши до нього, сказав:
– А що ж ти там маєш, давай його сюди!
То він вийняв, розв'язав та й каже:
– От я вам показував оці камінці на знак того, що якби тільки ви були зло осудили на мою сторону, то я був би вас усіх позабивав.
«Ге, погана штука! – думає суддя. – І душею покривив, і грошей не узяв».
Ненаситний піп
Був собі заможний дядько. Прийшла смерть, і він помер. Його жінка пішла до попа та й каже йому:
– Я вам, батюшко, заплачу, що схочете, тільки до ладу поховайте мого чоловіка.
Піп радий. Убирається та й іде на похорон.
Правив-правив – скільки влізло. Прийшлося до плати, – одчиняє господиня йому сундук з мідними грошима.
– Беріть, батюшко, скільки вам треба.
Набрав піп повні кишені.
Тоді вона одчиняє ще й другий сундук із срібними грошима.
Чухається піп, що йому робить.
Бере вже він і ті гроші срібні; і в пазуху напхав, і скрізь.
А тоді вона відчиняє йому і третій сундук із золотими грошима.
Дивиться піп – що робить? Набрав уже і в дві жмені; де яка була латка – він і туди напхав.
Попрощався з господинею, подякував та й іде.
Вийшовши з хати, помітив: під хлівом висить хомут з наритниками, та й каже:
– Параско, дай мені і цього хомутця!
А вона каже:
– Візьміть, батюшко.
А піп каже:
– Надінь мені його сюди, на шию.
Наділа вона йому на шию хомута, іде він. Тоді помітив, що на полиці під хлівцем лежить брус, та й каже:
– Параско, дай мені оцього брусика, дай мені сюди його, в зуби!
Так навантажився піп більше, ніж треба. Іде він помаленьку, але наритники якось ізсунулись і попали попові під ноги. Піп заплутався у наритниках та й упав, а брус посунувся йому далі в горло – піп і помер.
Пан та прикажчик
Був такий пан ще за кріпацтва і жив самотньо, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик – собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знать? – всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там золотий, чи що, і вже всякому видно, що золотий коштує, самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, – видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять, чи й більше, а він все догоджає, а він все догоджає, а пан все більше й більше любить його, більше йому ввіряється; дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому передав, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так розповідає йому, – те так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав він та й каже:
– Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, – один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс.
– Дякую, – каже, – за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я чай пити й обідати.
– Чому? – питає пан.
– Не їм я, – каже прикажчик, – і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
– Не їм і не п'ю зроду!
Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є, та все старається. Переконався пан і в цьому.
– Як же ти так живеш? – питає якось прикажчика. – Умерти ж можна.
– Чого ж тут умирать? – каже прикажчик. – Я таку штуку знаю, що всякий може відвикнуть їсти.
– Справді?! – зрадів пан. – Так відучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
– Що ж, – каже прикажчик, – я із великим задоволеннєм, аби тільки захотіли.
– Та як же не хотіть, помилуй! – каже пан. – Коли ж ти мене відучиш? – питає.
– Та коли завгодно, – каже прикажчик, – хоч і завтра почнем.
Дождали завтрашнього дня, запряг прикажчик візка, узяв мотузку й під'їхав до ґанку.
– Як же ти мене відучиш? – питає.
– Отак і отак, – розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тому візку. А там, бачите, верст за три-чотири та було провалля й таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніяк не можна. От і приїхали вони до того провалля.