Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
Охочих на таке виявилося багато; той старого брав би, і той, і той.
Але найстарший син каже:
– Де ж би я тата пустив до чужих людей! Жив у мене, то най далі живе. Я, тату, ще вас годен утримувати.
Середущий також каже йти до нього, наймолодший бере до себе.
Вирішила громада:
– Най батько живе, у кого сам хоче, у кого буде йому найліпше.
Йде до найстаршого сина.
Той вже так коло нього ходить, а невістка скаче: схоче їсти – то їсть, випити – то випити, а курити – є закурити. Через місяць йде до середущого. Той ще ліпше перед батьком кладеться. Минає місяць, старий іде до наймолодшого. Той вже не знає, що старому дати. Так батько жив собі у синів до похилого віку. Але старість робить своє. Хоч жив у добрі-гаразді, треба вмирати.
Справили сини йому великий похорон: найняли оркестр, зробили гостину, – так хоронили, як царя, бо думають, що все окупиться.
Після похорону збираються всі у війта, аби поділитися грішми. Одна невістка взяла з собою торбинку на гроші, друга взяла торбинку й третя прийшла з торбинкою. Сини небіжчика принесли ключ. Розімкнули залізну скриньку, а там повно череп'я і папір. Вони думали, що заповіт, і читають. А там написано: «Дякую вам, сини дорогі, що я з вами добре віку дожив».
Поставали усі навколо скриньки і стоять – не знають, що сказати.
Убогий та багатий
В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного – тільки парка воликів, а дітей купа.
Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив'язав їх до палички з капшучком – і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи:
– Ідіть, гроші, до грошей! – (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок).
От поки гойдав, поки ниточка розв'язалася – упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.
– Отак, – каже, – братових не дістав, а своїх позбувся.
І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і хвалиться жінці:
– Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..
– А що там таке? – питає жінка з ляку.
– Е, – каже чоловік, – не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись…
– Та що там? Кажи! – кричить жінка.
– Уже, – каже, – нема тих грошей у нас, що були…
– А де ж поділись? – питає жінка.
– Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив'язав до палички з капшучком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як сунув їх у дірку, та й хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали… Я з плачем додому прийшов…
– Бо братові дужчі, – каже жінка. – А якби ти розумний та прив'язав вірьовкою, то б, може, було б і держалось.
– Та воно так, – каже чоловік, – та нічого не поможеться!
Ото як напала його жінка мов мокрим рядном:
– Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимемо без грошей?
От чоловік і каже:
– Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли, і піду у ліс, і там нарубаю дров, продам, то й будуть гроші.
Ото поїхав чоловік у ліс – і так заїхав, що тільки небо та земля, а то і сам не знає, де він: бо тоді ліси дуже великі були! От він поставив волики під грабом, а сам поліз на граба високо, щоб подивитись, куди краще виїхати.
От чує – щось гомонить; він оглянувся сюди-туди, коли біля його недалеко людей дуже багато, і все великі люди, з великими вусами й чубами, і як один у голубих жупанах, і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що іще таких і не бачив. І перелічив – аж сорок чоловік.
Думає: «Е, так це-то ті гайдамаки, що у нас, у селі, кожний рік обдирають пана; що пан розживеться, набере з людей, то вони приїдуть та обдеруть до сорочки: вози понабирають, а пан і пані повтікають. Вони так просто ідуть – людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан з трьох сіл ізбирав громаду і їх шукав по всьому лісі, та й не знайшов!.. Та як їх знайти, що вони так собі живуть, що й хати не знають, самі двері!»
Ото усі посідали на коні, останній вийшов з дверець і сказав:
– Двері, замкніться! – І двері замкнулися, гайдамаки поїхали.
От як заїхали вони – не стало видно, тоді чоловік ізліз з дерева, та за воли, і поїхав туди, до дверей. Ото поставив воли, сам роздивився скрізь – нема ніде нікого, він до дверей – двері замкнуті були. Він і каже, як казав гайдамака:
– Двері, одчиніться!
Дверці одчинилися, увійшов він у хатку; і дуже там гарно було всередині – а образів на всіх стінах! – дуже гарно!.. Стіни були муровані, а вікна пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно; а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими скатертями.
Ото він узяв розкрив один засік – там мідні гроші, розкрив другий – там срібні гроші, розкрив третій – там золоті гроші. Той чоловік аж за голову ухопився: годі дивиться на усе – давай шукати мішків. От знайшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи і набрав мідних грошей один лантух, срібних – другий, а золотих – третій. Ото склав усі три мішки, зверху приклав дровами, щоб не так видно було, засіки понакривав, вийшов з хати, і двері зачинив, і сказав:
– Двері, замкніться!
Вони засунулись. От він за батіг, та воликів за налигач, та виїхав на шлях, та сів на воза, та й каже:
– Гей! Соб! Цабе, помаленьку!
Поїхав собі з Богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.
От приїхав додому, уже сонце зайшло, стало смеркать. Увійшов у хату – жінка побачила та й каже:
– О! Хвалить Бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалася, чи не случилась тобі знову яка придибашка, що так довго не було!
– Hi, – каже чоловік, – дякувать Богу, приїхав благополучно, іди тільки поможи скидати дрова.
– Добре, – каже жінка, – то й ходім.
Ото прийшли до воза, а чоловік і каже:
– Оце, жінко, Господь дав нам щастя: я знайшов гроші та це привіз, де ми їх дінемо, щоб ніхто їх не бачив?
– У коморі стоять три жолобки, – каже жінка. – То туди хіба позсипаємо: у нас ніхто не ходить у комору, окрім тебе та мене, то ніхто не знатиме.
Ото, порадившись, так і зробили: в один ізсипали мідні гроші, а в другий – срібні, а в третій – золоті. От насипали три жолоби грошей, понакривали та й живуть собі помалу – не дуже тими грішми шикують, щоб ніхто не примітив.
Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:
– Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду у Крим; там літо побуду та дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люди постерегли, то іще буде клопіт, бо уже і так на мене поглядають, як я піду у церкву.
Ото так і зробили. Поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.
То це брат багатий і пошле жінку свою, щоб розпитувалася, де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка убогого брата і каже:
– Які наші гроші? Стяглися на ту скотинку у велику силу, та й Бог його знає, як буде: пішов у дорогу, а я тут з дітьми великого горя наберуся… Коли б хоч благополучно приїхав!
І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.
Нічого багатий брат і не дізнався – і тяжко йому! Аж тут приїжджає убогий брат з дороги і приганяє дванадцять пар волів: шість маж солі, а шість риби, а жінці – турецької матерії набрав на спідницю, на фартух, і на корсет, і на юпку, іще й турецьку хустку, і дітям усього понавозив – усяких базаринків. Ото попродавав він воли, і сіль, і рибу попродав, і зробив собі лавочку, і накупив усякої матерії, і став торгувати, і розживатись, і став багатіти. А багатство брата дуже у серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?
Ото прийшов празник – чи Різдво, чи Великдень, а убогий брат і каже жінці:
– Знаєш що, жінко, покличмо ми брата мого до себе у гості, може, він не погордує тепер нами, бо Бог дав на те людям празник, що родина до родини йде, а я відколи женився, то не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.