– Тобто? – поцікавився хлопець.
Мужик розвернувся на офісному стільці – як сидів, усім тілом. Щоки його запали, великий ніс загострився, щетина стояла сторч. Очі блищали.
– Ану познищуй його паролі, – сказав дядько, звертаючись до адміна. – Ігровий акаунт. Поштові скриньки. Красти негарно.
Адмін поперхнувся. В Арсена мороз продер по спині: він ніколи, ніколи, не входив у мережу з чужих компів. Йому здавалося, що він усе-все-все після себе вичистив…
– Не зрозумів, – ображено сказав адмін. – Що за фігня? Мужик у жовтій куртці раптом усміхнувся, широко й привітно:
– Вичисть його паролі з системи. Я все розумію, гроші потрібні, дрібний підробіток, дітки їсти просять. Чи ти сам іще дитятко, га? Студент? Без стипухи?
– Які, той, паролі? – адмін клацнув зубами. – Ви що, дядьку?!
– Роби, або я сам зроблю, – м’яко сказав мужик. – Корона не впаде.
Хлопець позадкував.
– Ти за гру заплатив? – у голосі його прорізалися верескливі нотки. – Ну то й котися звідси! Контору закрито! Котіться звідси обидва!
Мужик у жовтій куртці, як і раніше усміхаючись, обернувся до монітора й згорнув преферанс. Відкрилося вікно невідомої Арсенові програми; хлопець гикнув. Преферансист клацнув мишею по червоній кнопці «Виконати».
Екран згас. Одночасно згасли всі екрани в підвальчику: стало темно, але через секунду монітори знову освітилися пульсуючим білим світлом, з кожного глянула сіра вусата морда з сумними очима, і поповзли по екрану рядки, наче фінальні титри: «Я північний хутровий звірок… Я північний хутровий звірок…»
Хлопець метнувся до свого компа. Обернувся; лице його страшно змінилося: він не вірив очам. Йому хотілось прокинутися.
– Ти що зробив! – плаксиво вигукнув він і кинувся на преферансиста; Арсен не встиг перевести дух. Небритий гакер упіймав адміна на кулак, підсмикнув його вгору, наче ляльку-рукавичку, хлопець хрипко охнув і зразу ж обм’як.
– Красти негарно, – сказала людина в жовтій куртці. – Брехати негарно. Я просто попереджаю.
Він випустив адміна й той мовчки осів на найближчий стілець. Небритий повернувся до свого компа, витяг з кишені ножика й перерізав провід старої миші; Арсен роззявив рота.
– Ти йдеш? – небритий запхнув мишу в кишеню разом з ножиком. – Чи лишаєшся?
Арсен вийшов, задкуючи й озираючись на адміна, що не міг спинити гикавки.
* * *
Небо, обрамлене лініями дахів, було схоже на монітор. Наче завис скрінсейвер «Крізь Всесвіт», і зірки не летять назустріч, а залипли де прийшлося, де застала їх катастрофа. Було тихо й морозно; Арсен механічно спробував застебнути куртку, забувши, що блискавка зламалася.
Небритий мужик ішов, не озираючись, ступаючи по чорному асфальту сліпучо-білими зимовими кросівками. Він був або божевільний гакер, або маніяк, або мережевий «робін-гуд», що бродить по Інтернет-клубах з ножем у кишені. Зрізаючи миші з повержених компів, як зрізують скальпи. Арсен дивився в його спину, яскраво-жовту навіть у темряві.
Поміняти паролі, стукало в мозку. Негайно поміняти всі паролі. Де? Компа ж удома немає. Взяти в мами її ноутбук? Простіше в тигриці здобич відняти…
Блищала підмерзла бруківка. Мужик у розстебнутій жовтій куртці віддалявся, не озираючись, його кругла голова, не покрита шапкою, кидала виклик нічному морозові. Арсен залишився один, один-однісінький на темній вулиці, тільки де-не-де світилися жовті вікна. За спиною, в клубі «Магніт», по всіх моніторах повзли, немов фінальні титри, слова: «Я північний хутровий звірок…». Там сидів – або метався, або видзвонював підмогу – хлопець-адмін, злодій і падлюка. От чого він був такий м’якенький, грати дозволив, скільки влізе, у туалет службовий пустив…
Він усвідомив себе на чужій планеті, на холоді, в темряві, і швидко пішов геть од клубу, інстинктивно вибравши напрямок, протилежний тому, куди подався мужик у жовтій куртці. Хмаринка пари виривалася з рота. Чорна тінь бігла по асфальту, то відстаючи під ліхтарем, то знову вириваючись уперед. Зміни-ти па-ро-лі, повторював Арсен про себе, мов фанатську речівку. Раз-два, три-чотири… З котрої години працює метро? На таксі все одно немає грошей… Спокійно, ніч, мороз, вечір п’ятниці, ранок суботи, я нікого не зустріну…
Щойно він це подумав, як назустріч вивалила з-за повороту гоп-компанія: троє підпилих хлопців років по сімнадцять. Обійду, подумав Арсен. Що їм до мене?…
– Алло, пацан!
– Закурить є?
Великий Міністр, захищений од сталі, отрути й пристріту, вмить виявився беззахисним хлопчаком. Дитиною. Жертвою. Чужі руки схопили його за комір, в одну мить вивернули кишені, витрусили мобільний телефон і флешку. Арсен рвонувся, і його вдарили. Спалахнуло перед очима, полилась на підборіддя кров. Флешка зависла на чорній мотузочці, знущально погойдуючись зовсім поруч, у чужих руках.
– Віддай!
– Ну, борзий пацан…
Раптом спалахнуло світло. Електрично заблищав лід на асфальті, і гірляндою засяяли бурульки. Джип, сліплячи фарами, вивернув з-за рогу й без жодного зусилля виїхав на тротуар, наче вирішив задавити одразу всіх учасників бійки. Арсена відіпхнули, він мішком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.
Крик болю. Тупіт ніг. Тріск голих гілок – у садочку постраждали чиїсь кущі. Туман клубочився навпроти фар. У будинку засвітилося двоє вікон.
Джип стояв за кілька кроків – величезний, старий, на вологих чорних колесах. Візерунок протектора було видно чітко, наче лінії долоні. На таких машинах давно, ще до Арсенового народження, їздили братки на стрілки… Чи й досі ще їздять?
Ну чому той сучий син, що грає за Канцлера, їздить на машинах з блимавками, а Міністр бродить уночі по підворіттях, і місцева шпана безкарно чистить йому рило?!
Білі кросівки наблизились – і зупинилися, балансуючи на бетонній брівці. За кілька сантиметрів лежала на асфальті флешка. Чужа рука її підняла. Флешка захиталася на чорному шнурку перед Арсеновим лицем.
– Твоє?
Він учепився в білий пластиковий корпус, затис у кулаці, зморгуючи сльози. Рот і підборіддя були мокрі й липкі, у вухах дзвеніло. Він боявся поворухнути язиком – ану ж там уламки зубів?!
– Уставай.
Він устав без сторонньої допомоги. Людина в жовтій куртці зішкребла з карниза пригорщу відносно чистого снігу:
– На, приклади.
Ще ніколи досі Арсена не били – якщо не брати до уваги дитсадківських бійок. Було гірко, огидно, страшно, в голові паморочилось і ніс болів.
– На ногах устоїш? – запитав чоловік з ножиком і мишею в кишені.
– Устою.
– Далеко звідси живеш?
– Далеко.
– «Між нами десять тисяч кілометрів», – промуркотів власник жовтої куртки. – Сьогодні не твій день, хлопче. Сідай, а то знов кудись влипнеш.
* * *
При здоровому глузді й твердій пам’яті він ніколи б не сів у машину до незнайомої людини. Але ця ніч, Асамблея, північний хутровий звірок і все, що сталося, позбавили його розуму.
У машині преферансист-гакер зняв свою жовту куртку й кинув на заднє сидіння, мабуть, разом з ножиком та трофейною мишею в кишені. З утратою куртки змінилися пропорції – преферансист перестав здаватися громіздким, і стало ясно, що в нього велика голова, чималий ніс і круглі вуха, щільно притиснуті до голови. Запалені від неспання очі сиділи глибоко, колір їх мінявся залежно від освітлення, а погляд був пильний – і водночас стримано-доброзичливий.
Фари наскрізь пронизували світлом чиюсь квартиру на першому поверсі. За фіранками кухні позначилися фігури хазяїв. Преферансист витяг з бардачка пачку паперових серветок, кинув Арсенові на коліна:
– Посварився з батьками?
Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб вичислити мотиви пристойного хлопчика, котрий на ніч застряг у клубі за грою. Арсен скупо всміхнувся:
– Так.
– Кращого місця не міг вибрати? Це ж дупа.
– Я не знав.
– Тепер знатимеш. Життя – це джунглі, скільки не квакай. Крок управо – інтелектуальний грабунок, стибрять паролі. Крок уліво – биття пики, витрусять телефон. А ти, як я бачу, юнак домашній, тобі краще ночами не тинятися, – він вищирився.