А ти сам що там робив? – подумав Арсен.
– Він… цей, північний хутровий звірок… украв мої паролі?
– Ще й як. Не ти перший, не ти останній.
Машина рушила з місця.
– А як ви здогадалися? – Арсен почав заїкатися.
– Кажи мені «ти». І пристебнися. Виб’єш головою скло, а воно грошей коштує.
Арсен поперхнувся. Машина вилетіла з провулка, вискнула шинами й рвонула по вулиці вгору.
– Ніяких пробок, – утішено зауважив преферансист. – Чисте, спокійне місто. Де ти живеш? Адреса?
Арсен назвав свою адресу, заклацнув пас і обхопив себе за плечі. Грубка працювала на повну силу. Арсена трясло.
Світили ліхтарі. Джип летів по крижаній кірці, наче по рівному сухому шосе. Арсен помалу усвідомлював, що вони їдуть усе-таки до нього додому, а не в темний ліс під роздачу, – і від цього усвідомлення йому легшало. Він навіть трохи зігрівся.
– Сьогодні за ніч виграв п’ятдесят євро, – діловито повідомив преферансист. – Тобто двісті виграв, сто п’ятдесят просвистів.
– Класно.
– Було таке, що один знайомий сто тисяч виграв.
– Пощастило.
– Небезпечне таке щастя… А ти не картяр?
– Ні.
– Мене звати Максим, – сказав круглоголовий. – А тебе?
– Арсен…
Він нарешті розслабився. Ніс підсох. Ще попручаємось, сказав він собі. Мобільник одібрали – дурниці. Паролі могли стирити, але ж не стирили. І флешка, цінна флешка – ось вона, в бічній кишені.
– Як же ви все-таки здогадалися? Про адміна, про паролі…
– «Ти».
– Як… ти здогадався?
– Вони всі так роблять. Багатьом це минається безкарно. А цей попався.
– Як це ви… тобто ти… – Арсен запнувся, – ти його гакнув?
– По-моєму, він сам нарвався. Ні?
– Ага… – Арсен завагався. – А… мишу ти навіщо відрізав?
– На згадку, – Максим усміхався. – У мене вдома знаєш скільки цих мишей?
Арсен зіщулився.
– Паролі міняй частіше, – повчально сказав Максим. – До речі, у що граємо?
– Ну, – він зам’явся, але вирішив, що брехати не можна. – «Королівський бал – 4».
– Гарна гра. Я теж там бігав, десь півроку тому, лицарем, тільки безземельним. Найманцем, скоріше. А ти?
– Та по-різному.
– Що, вдома гратися не дають?
Арсен непевно мугикнув.
– А я з жінкою полаявся, – раптом довірливо повідомив Максим.
Арсен прикусив язика, щоб не сказати: «Я так і думав».
– Думаю, вона мене зраджує, – Максим говорив стурбовано, проте Арсенові чомусь здалося, що вухатий потішається. – І це вже друга. Щось не так. Зі мною – чи з ними?
– Не знаю, – пробурмотів Арсен. І подумав про себе: якби я був дружиною божевільного гакера з мишею в кишені, то втік би на другий день.
– Суботній ранок, – у Максимовому голосі вчувалася гіркота. – Виграв п’ятдесят євро, не щастить у коханні… І ніхто мене не жде.
Машина різко повернула у двір; Арсен одразу ж побачив, що вікна в його квартирі світяться всі до єдиного. Максим подивився на будинок, на Арсена й розсміявся:
– Доведеться пояснювати?
Арсен остаточно втратив мужність. Побитий, пограбований, довівши батьків хтозна до якого стану, – як він зважиться подзвонити у двері?
– Удачі, – Максим перестав усміхатися. – Серйозно.
– Дякую, – пробелькотів Арсен.
Торкнувся носа, поморщився від болю. Який довгий був день: школа, комп’ютер, клуб «Магніт», Квіні, Асамблея, Темний Блазень, північний хутровий звірок…
– Дякую, – сказав він щиро, дивлячись у глибоко посаджені, незрозумілого кольору Максимові очі. – Ви мені дуже… Тобто ти мене виручив.
Максим кивнув:
– Нема за що.
– Заведи собі віртуального пса, – порадив Арсен у приступі вдячності. – Він ніколи не зрадить.
Максим кивнув ще раз.
Джип поїхав перш, ніж Арсен зайшов у під’їзд.
* * *
– Міністре? Міністре?! Чому немає зв’язку, де тебе носить?!
Позаду були тридцять годин образ, вибачань, сліз, умовлянь, обіцянок і клятв. На колишньому місці стояв новий комп’ютер, з великим плоским монітором. У ньому, в Міністровому кабінеті, спочивав на підлозі сонячний промінь, і мозаїка палала на світлі червоним, синім, бірюзовим.
– Я відпочивав, Чебурашко.
– Відпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Він зізнався під тортурами… здав тебе з бебехами.
– Що за дурниці, під якими тортурами?!
– Ти не зрозумів, Міністре? Вони його взяли в реалі. Якийсь менеджер з Херсона. Коли він зрозумів, що вечір буде не такий приємний, як хотілося, виклав усе… У них є протоколи ваших переговорів, банківські звіти про переміщення коштів, реальні докази. Проти тебе висунуто обвинувачення, шахрайство в особливо великих розмірах, рахунки Міністра заарештовано, трибунал призначено на середу…
– Трибунал??
– А ти думав! Блазня вони так просто не простять, а тут саме трапилася зачіпка – занадто ти нахабно, Міністре, перекупив того недоумка Варяга. Залучай свою службу безпеки, бо тебе шукають у реалі. Ти, звісно, не менеджер з Херсона, якось одбрешешся… Але я тобі раджу – на трибунал не приходь, узагалі не з’являйся, ляж на дно. Я на зв’язок більше не вийду. Я – дрібна рибка, у ваші великі розбірки не пхаюся… Буду потрібен – кидай мені листи на запасну скриньку.
Маленький сутулий чоловічок на екрані низько вклонився Міністрові. Арсен побарабанив пальцями по краю клавіатури; «Залучай свою службу безпеки». Чебурашка думає, що Міністр, як і всі ці, людина шановна, заможна, скоріше за все, на високій посаді, інакше звідки гроші, манери, звичка маніпулювати людьми…
«Ніхто не повірить, що це я Міністр».
За вікном віртуального кабінету співали птахи – як завжди. Високий чоловік з орлиним носом, у темній мантії, оздобленій сріблом, сперся ліктями на підвіконня; звідси відкривався чудовий краєвид на все місто з його шпилями, банями, ґорґуліями на карнизах, флюгерами, вежами… Міністрові рахунки містили половину його заощаджень. Другу половину він зберігав у гаманці Доктора Ветті. Позбутися отак, ні за що ні про що, цілої гори чесно зароблених грошей… От же ж зараза. Трибунал у середу – є час підготуватися. Річ не в тім, хто правий, хто винуватий, – головне схилити на свій бік провідних гравців. Квіні одержала з його рук Міністерство транспорту, – вона ж не захоче відразу його втратити? Бо він усе викладе, потягне за собою й Руду, і Канцлера, на всіх знайдеться компромат. А є ще інші люди, може, не такі впливові, але вони завдячують Міністрові хто місцем, хто вигідною угодою, а хтось збирається використати його в майбутньому…
Він накинув каптур і вийшов. Палацові коридори петляли так, що, лишаючись невпізнаним, бродити по них можна годинами. А набридне – чом би не вийти в місто через підземний хід чи дверцята в стіні, або через таверну «Золотий гусак»…
Стіни й підлога публічних приміщень палацу були облицьовані жовтувато-бежевим мармуром. Міністр ковзав, іноді ловлячи краєм ока своє віддзеркалення в гранях мармурових колон, слухаючи поперемінно далекий спів, шум води, бамкання дзвонів. Десяток персонажів одночасно намагалися вийти з ним на зв’язок, проте Міністр мовчав, удаючи, що занурений у роздуми.
«Ти чув про Варяга?»
«Міністре, алльо? На тебе приймають ставки, але якось млявенько…»
«Ти читав сьогодні “Наш бал”?»
Він зупинився біля крамнички газетяра. «Наш бал» був офіційним органом гри й сервера, і на першій же шпальті сьогоднішнього випуску виявилася фотографія Темного Блазня, стилізована під олійний портрет: «Темний Блазень: Міністра-шахрая четвертують на майдані».
Зовсім близько шумів фонтан. Міністр сів на дерев’яну лаву, нефарбовану, відполіровану дотиками багатьох рук, сідниць, убрань… Ну, неначе відполіровану. У намальованому світі немає сили тертя, проте всі прикидаються, ніби вона є.
Розгорнув газету на весь монітор. «Темний Блазень: Слідство практично довело, що Міністр, давно відомий брудними іграми, цього разу перевершив самого себе: його інтригу за її підлістю й дурістю можна порівняти…» Ні, тут нічого читати, ніякої нової інформації, тільки лайка. Треба б зв’язатися з інформаторами поштою. Та страшнувато: кого з них уже перекупили?
У фонтані переливалися цівки – туго, свіжо, наче справжні. На краю, на мокрому камені, сидів мальовничий голодранець, калатав у воді босими ногами.