Потім ставав перед дзеркалом, роздивлявся себе прискіпливо, ніби мрії мордували не тільки душу, зміцнювали тіло, гартували характер, вдачу. Та на Ілію дивилося кволе створіння з блідою прозорою шкірою, темним кучерявим волоссям, що тільки підкреслювало санітарний колір обличчя, довгий, як смичок, ніс, тонкі нервові вуста і глибокі вдумливі очі.
Ілія відсахувався, тремтів: він ізгой, непотріб, помилка Померти! Ні, жити! У високому, неприступному для нахабних, насмішкуватих очей замку з камяними стінами. Відчай заповнював душу, Ілія хапався за книжки: тільки тут був на рівних з мудрецями, героями, філософами, ловеласами і вправними ділками. Останні примудрялися замилювати очі і мудрецям, і героям, і філософам, і навіть хитрожопим ловеласам. У них були гроші. У них завжди були гроші, і ті кляті монети-купюри-камінці робили їх в очах волооких красунь і мудрецями, і героями, і навіть філософами
Усього лише гроші? допетрав якось.
Аж побіг до маминої кімнатки, де у нижній шухляді рипучого деревяного комодика лежала чорна лакована шкатулочка з маминим скарбом. Мама не ховала Як безкінечна робота і туга викручували суглоби, діставала її, сідала біля синового диванчика, розкладала на цупкому покривалі дві старовинні золоті монети, ланцюжок з ясним камінцем, обручку, перстень і дивні золоті сережки з прозорими смарагдами. Ілія знав: три покоління маминої сімї складали той скарб. Як він женитиметься, мама віддасть шкатулочку Ілії. Перспектива торкнутися дівчини, не те що женитися, здавалася Ілії найнереальнішою з усіх принад життя.
Рвучко відкрив шухляду, висипав з шкатулки на килим родинну память. Засмутився дрібязок Поклав шкатулку на місце, поклявся ніколи не торкнеться. Не вихід. Виходу не існувало в принципі.
Із цим убивчим переконанням почав голитися, закінчив школу і влаштувався літературним редактором-фрілансером до культурологічного журналу. Геть перестав на вулицю виходити. Після редагування авторських текстів діставав з книжкової полиці черговий томик мрій, занурювався, малюючи на тлі Борхеса, Достоєвського, Бродського, Селінджера, Фрая, Задури, Ожешко, Лє-ца, Корчака, Гощинського чи Пруса примарні замки. Коли очі пекли від літер, виходив у двір, підходив до хвіртки і тільки звідти роздивлявся до нудоти знайому вуличку рідного містечка. Ніби обмеження простором мало обмежити мрії. Та й цією однією вулицею йшли веселі стрункі панянки, поряд із Іліїною хатиною зростали міцні, схожі на замки, новобудови, пролітали шикарні автівки. І врешті-решт, Ілія вирішив виходити з дому тільки увечері, коли густий морок темряви нівелює реальність до одноманітної і одностайної, як комуністичний мітинг, сліпоти. Ілію тішила прогнозованість непрозорого простору.
Та одного дня сталося непередбачуване. Поштар приніс Ілії посилку з книжками, які хлопець замовив місяць тому. Перебираючи томики Вишневського, Льоси, Петрарки і Байрона, Ілія наштовхнувся на невеличку книжечку.
«Алхімік», прочитав уголос. Здивувався. Певно, на пошті помилилися. Ілія не замовляв Коельо.
Покрутив книжечку в руках і вирішив прочитати, якщо вже безплатно потрапила до рук.
Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися одразу підшлункова загострюється, нирки ниють
Що з тобою, серденько?
Безглуздя вбиває! тоскно мовив Ілія.
Розхвилювався, завівся Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.
Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, подумала. Більше нема кому».
Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.
Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися одразу підшлункова загострюється, нирки ниють
Що з тобою, серденько?
Безглуздя вбиває! тоскно мовив Ілія.
Розхвилювався, завівся Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.
Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, подумала. Більше нема кому».
Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.
Мовляв, начитаний іспанський вівчарик Сантьяго щасливий. Свого часу він насмілився кинути навчання в семінарії заради мрії купити отару і мандрувати. І мандрує собі Андалусією з вів цями, мріє про красиву доньку крамаря з невеличкого містечка, куди він зрідка навідується, щоб обскубати овець.
Та ось юнакові двічі сниться один і той же незрозумілий сон. Цей сон намагається розтлумачити циганка, а згодом і загадковий цар Мельхіседек, що він береться невідомо звідки. Мельхіседек наполягає: на одній з єгипетських пірамід вівчарик Сантьяго знайде скарби. Цей шлях його доля. Сантьяго має пройти його до кінця.
За таку благу звістку вівчарик позбувається того, про що мріяв: віддає Мельхіседеку частину своєї отари, залишки продає і суне собі у напрямку Африки. Багато і важко мандрує, роками миє склянки у лавці торгівця кришталем, зустрічає справжнього Алхіміка, стає багатим, у пустелі закохується в аборигенку Фатіму. Здавалося б повний комплект! Та Сантьяго не залишається зі своїм златом і коханою таємничі голоси і персонажі тягнуть вівчаря далі і вимагають, щоб він пройшов свій шлях до кінця.