Щука в місяці маї міняє зуби.
Когути на світанні починають піяти з дальніх кутків.
Птиці ніколи не співають над морем.
Голуба барва холодить око, освіжає простір.
Гроші, як ніщо инше, пахнуть своїми хазяями.
У жінок природна увага до деталей. Тому вони найліпші слухачі.
Коли ми сміємося, вік наш визначити важко.
Перед грозою пахне рибою, після грози раками.
Найголосніше співають птиці-самці. Надто коли самиці сидять на яйцях.
У стаді першими йдуть черлені корови, за ними чорні, далі бурі.
Сніг найліпше пахне в ранковий час.
Не випалена добре цегла робить будинок сирим і рихлим.
Стара книга пахне так, як і стара людина.
Птиці незміримо більше сидять, аніж літають.
Не кидайте у птахів каміння розклюють ваші добра.
Найлегший день четвер. У четвер піддаються й труднації.
У неділю пси по-иншому гавкають.
Аби квашення не пліснявіло, на дно діжі слід класти річкову гальку.
Колючі вуса колючі очи колючий язик.
Зозуля в голому лісі на «голий» рік.
Компас у лісі дерева. З північного боку гілля росте погано.
Євреїв воші не люблять, бо в них квасна кров.
Ведмедиця, коли зачує кончину, родить у барлогу двійню.
Ведмідь ніколи не зачепить жінку.
Ведмідь, коли забє ведмедя-суперника, хоронить його в ямі.
Перепілка водопій не шукає пє росу.
Потреба запитувати
«Чи я теж помру?» спитала мене якось дитина, сусідська дівчинка.
«З усіма се колись стається», сказав я, заскочений зненацька.
«А хіба я побачу, що вмерла?» поцікавилося дівчатко.
Я був оглушений тими словами. Направду: хіба з тобою може статися те, чого ти не зазнаєш? Для простої дитячої душі смерті не існує.
Але ж ми великі діти.
«А як ти став дорослим, діду?» запитала мене та дівчинка иншим разом.
«Як? Мені дуже любилося бути дитиною. Я хотів лишитися нею завжди. А дорослі мені весь час наказувати: «Хоч умри, а будь людиною!» От я змирився і став нею».
Йшов бродник полем і перестрів жінку:
«Поможи мені, молодице, вийти на битий шлях».
«Ніколи мені», відмахнулася та.
Пішов далі старець і побачив косаря:
«Не покажеш, добрий чоловіче, як потрафити на путь?»
«Чому би ні?» зрадів той, що перепочине, а заодно й почує щось нового від мандрівця.
З тої пори чоловік робить і спочиває ділить час порівну. А жінка все в роботі і все їй ніколи.
Хіба важко ми робимо не для того, щоб легше жилося й ліпше спочивалося?!
Потреба запитувати навчить тебе більше, ніж самі відповіді. Якщо хочеш почути правильну відповідь, навчися правильно запитувати. І не конче инших, але й самого себе. В прикростях, нещасливих збігах, невдачах запитуй себе: що доброго в сьому? І щоразу щось найдеш. І дедалі частіше в попелі втрат зблисне тобі золота крупа.
Сій запитання, що зрощують знаття.
Де біда наших нещасть? У Біробіджані знався я тісно з одним рабином. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, а некнижна мудрість його була як вода. Не міг я начудуватися, що для кождого мав той різний одвіт. І дуже часто без слів. Питали його, приміром, різні люди: «Чому я такий нещасний?» Відповідаючи одному, рабин постукав себе по чолові. Другому по серцю. Третьому по кишені. Четвертому нижче пояса А коли я найшов слушну хвилю, щоб і собі запитати, старий мудрагель здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися «говорити», не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.
На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.
«Діду, ви боїтеся вовка?» спитало мене сусідське дівча.
«Боюся», відповів я.
«А як боїтеся?»
Я подумав і почав трястися.
Дівчатко глянуло на мене спочутливо:
«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться»
В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.
Навід старших. Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».
А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, власне, й не стається. І тобі немає до того жури».
Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».
А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти не довершив свого діла, ти не вмреш»
«Діду, яких вибираєте собі друзів?» хитро запитав мене один хлопчук.
«Багатих», одказав і я хитро.
«Щоб можна було позичати в них гроші?»
«Ні, щоб вони не позичали в мене»
Звичайно, то фіглі. Але тоді я по-серйозному запитав його:
«Чи знаєш, що ми все життя шукаємо, що чекаємо?»
«Не знаю».
«Сродних нам духом людей».
«Діду, який день ви більше любите святкувати: іменини чи день уродин?»
«Іменини та дні уродин своїх приятелів»
Дивні люди. Коли мені було дванадцять літ, я на випробі в гімназії читав з памяти псалом за псаломом і числив у голові силу-силенну загадів. Ті, що слухали, закочували очи: «Невже в такому віці можна стілько знати?!» А тепер, коли мені девяносто, теж чудуються: «Невже в таких роках можна ще стілько знати?!»
Дивні люди.
Чудесне і нове
Часто тіснив мене розпитами один молодюк, що марив стати письмовцем.
«Про що б мені написати?»
Ми їли вишні, і я сказав: