Назбирані яблука я мив у поточині й насипав у той противень. Коли в жаркій бані перші плоди тріснули шкіркою, нас обдав запаморочливий аромат. Ми сиділи один навпроти одного через багаття, і ніби третім біля нас подвизався густий яблучний дух. Старий збив паличкою полумя, щоб плоди вмлівали над рівним жаром.
Ти чув, як уночі трубіли олені? несподівано запитав він. Якраз час їх ревів. Тому в давнину сей місяць називали «зарев». Гнали оленів і ревіли по лісах їхнім риком. А відколи люднота навчилася сіяти, у сю пору бралися за серпи. Звідси й серпень. У народі так і примовляється: серпень дістає серпи зі стріхи. А ще й так кажуть: у серпні серпи гріють, а вода холодить. Бо Ілля кинув у неї кригу.
Він мав дозвільний настрій, нікуди не поспішав, як чоловік, у якого чільне жниво вже в копах. І згодом пояснив чому.
Луг, прихоплений холодними росами, починає підгнивати. Трава вже не має тої моці. І сушиться тепер вона довше. І бджолині рої в колодах стають кволими не та повнота цвіту. Зате набирають сили хмари, давлять на землю. Се першими вчувають бузьки. Вигадують день, щоб проти пружного вітру знятися в дорогу на теплі землі Прийшли ночі великих рос. Чим вони рясніші, тим твердіший у лісі гриб, зате льон у полі посіріє. Коли житнє волоття набирає межової стиглості, тоді треба йти за грибом. Дає гриб і инший знак-поклик: ліс вариться туманом По Спасу нишкне комар, а по першій Богородиці геть ізслизнеться. Теплим і мирним буде се поліття. Як днешня година.
З чого ви це бачите?
Як із чого? Уся околія на те вказує. І ти візьми очі в руки. Примічай і загинай пальці. Уночі місяць-молодик висів так, що з рога відро не впаде раз. Звізди мерехтіли ясно два. Сонце зійшло в пелені три. Коники вчора тріщали до пізньої ночі, голосили жаби Рано по густій росі курилася мряка Воробаки задираються поміж собою, збиваються в зграї Бджола летить сторчма Бадилля під ногами не тріщить Вітерець надуває на воді брижі На вишні неспогадано бризнув пізній цвіт Каштановий лист давно не сльозить Вербове пагілля сухе, аж лущиться Квасениця розпустилася, як на свальбу І жовтець веселенький Ягоди горобини розпружилися в рясноті Павук плете своє прядиво широко й довгасто Мухи не навісніють Муравлі відкрили діри по всій купині Будяк наїжився колючками
Я загинав пальці по якому вже колу, а він усе сипав і сипав прикметами, злегка обводячи поглядом довкілля. Цей чоловік, який сам нічого не писав, бігцем читав потаємну книгу відкритого для нього світу. Я захоплено сказав йому про це.
Книга? О, добре, що ти мені нагадав, і подався до хижки.
Поки він ходив, з бляшаної воронки над вогнем повисла нитка густої рідини. Я ледве встиг підкласти наготовлений жбан. Тягуча цівочка стала розписувати золотими позументами дно посудини. Я підставляв палець і пожадливо облизував. Увар був солодкий, пахучий, з ледь уловимим тоном яблучної шкірки.
Найдеться роток на готовий медок, перебив він моє ласування. Але першу краплю Іллі, другу Зосиму, що по пасіках стоїть, стряхнув пучку на ближній кущ. А ось і книга приспіла до куштунку.
То був один із оголених його зшитків, без назви й авторства. Я відкрив на закладеній травиною сторінці:
Трубним звуком мідь провіщає
Про еру пізнання Слави і Слова.
Море нині спокійне,
Привітлива осінь борги роздає.
«Я люблю тебе, жисть! Я люблю тебе»
Знов і знов повертає габа
Звук луни і яблучний мед.
Я читав, а Світован у такт ритму нігтем постукував по лункій глині жбану.
Се давня посудина з Олагова, мовив він, коли я дочитав. Ті майстри домішували в глину перемелені кістки коровячих ніг і вона ставала ніжною, легкою і прозорою. Якраз для сього меду.
Ми вмочували в солодкий густенець хліб і їли-їли, не порушуючи смакування розмовою. А яблука за бережком і далі гупали об земну твердь і прудко скочувалися до ліщинової загородки. Якраз на ту гостину й зявився міський художник, цибатий, неголений чоловік з допитливо вибалушеними очима. За вухом у нього синіла плямка фарби. Привітався, сказав, що розмальовує в селі клуб і що вирішив собі влаштувати на вихідні пленер. Ми його теж пригостили. Художник, закусуючи, витяг з ящичка картон і почав щось моторно замальовувати. Ми робили своє, він своє.
Дідуню, обізвався нарешті маляр, на вашім рукаві метелик. Я його встиг намалювати, а він і далі не летить. Яка краса!
Се тому, що мотилів розмальовує Бог, сказав з усмішкою старий. Нахилився до руки, ворухнув губами і крупний розцвічений метелик неохоче спурхнув з його рукава. Тоді розгріб ватру, бо глек уже був наповнений по креш. Якщо ми довершили кожен свою роботу, то гоже було б скропити її не самим медом. Що, братове, кажете на те, аби одволожити душу винцем?!
Ми мовчали. Зате наші душі, мабуть, промовисто відповідали очима. Старий приніс із пивниці запітнілого бутля, про якого ми й забули, подарунок колгоспного голови. Ми примостилися в затінку під шопою. Вино було таке ж прозоре й зеленкувате, як саме скло. Грайливе на язиці й холодне, хоча пахло нагрітою на сонці соломою.
Боже, насити! зично промовив старий і бризнув краплину з кухля в стелю. Щоб нам не збавлялося! налив собі й спожив маленьким ковтком. Добра направа, чиста!