Ми смакували молоду «леанку», підїдаючи хлібом, сиром і медом.
Одіссеєва трапеза, поважно мовив Світован.
Багато й охоче розповідав він тоді про «чинність вина». Сам пив його рідко і не всяке.
Прикладешся до склянки й відчуваєш, що «хворе». Чому? Може, бочка хвора. Бочка робить вино, бочка й губить його. Може, дерево взялося цвіллю? Може, ретельно не помите? Може, посуд стояв на протязі або в льосі з гнилою картоплею чи пліснявою квашениною? Вино любить самочинно панувати в пивниці. І на столі не терпить инші напої горілку й пиво. Добре вино саме є ліками. І є живою рідиною, яка сама дає собі раду, лише не треба її мордувати. У вині можна впізнати дим огнищ і пах квітів, що росли у винниці. Та вино легко загубити цукром, мертвою водою, спиртом, пліснявими ягодами, нечистим посудом і «нечистим» духом там, де воно робиться чи зберігається. Щоб вино було добрим і легким, його має робити легка й добра рука.
Старі вина кращі? запитав я.
Так само, як і старі жінки, засміявся він. Усьому свій термін і міра зрілости. Перезріле напівмертве.
Вино це здоровя, любив приповідати мій батько, докинув художник.
Так, притамував усмішку в бороді Світован. Щоб пити вино, справді треба мати здоровля.
А скільки його пити? поцікавився я. Є якась міра?
Міра одна: твоя влада над ним. Або ти над вином або воно над тобою. Або ти його пєш або воно тебе
Так за примовною бесідою ми збавляли час.
Давно ви малярську часть вибрали? запитав старий художника.
Давно, відповів той, ніяковіючи. Відколи себе памятаю.
Се файно. Ніщо так не кріпить нашу долю, як сродне діло. А як гадаєте, чи все можна замалювати?
Мабуть, що все.
А от мені видиться, що дещо не може відтворити людська рука.
Що? блиснув очима художник.
Воздухи. Вони невидимі, але огортають нас, як живлюща матірна пелена.
Кожен мимохіть глянув у небо. Сиділи в легкій мовчанці, поки маляр не почав збиратися. Уже на вигоні він ляснув себе по кишені:
Що? блиснув очима художник.
Воздухи. Вони невидимі, але огортають нас, як живлюща матірна пелена.
Кожен мимохіть глянув у небо. Сиділи в легкій мовчанці, поки маляр не почав збиратися. Уже на вигоні він ляснув себе по кишені:
Ледве не забув. Тут вам лист передала сусідська донька. Оля. Я біля них квартирую
Я миттю перехопив конверт і застромив за пазуху, щоб не побачив дід. Та хіба від нього щось затаїш?!
Відходячи до вечірньої молитви, він обернувся до мене:
Я обіцяв тобі днесь солодкий вечір. От і маєш, і ковзнув очима по моїй пазусі.
Мабуть, солод пробивався мені вже через пупець, та я все одно прошмигнув у пивничку й зачерпнув пальцем устояної, загуслої на гуму яблучної патоки. І довго, як дитина, обертав її в роті. Тут, у земляній ямі, лункіше було чути, як на волі гупають, пронизавши «воздухи», достиглі яблука.
Ціркус
Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.
По Юрію, коли обярювалася вже вся біднота й удовиці, заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіґлярити на Піяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, колінах і гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них дзюрив водою на пять ступнів довкола жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку, й на неї всідалися всі доброхотці. Витягував пальцями з одвірка забитий цвях. Піднімав навершеного воза, а якось, казали, ударом пястука повалив вола.
Усе це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всі чекали прикінечного видива. Коли на обзір винесуть кошарку з дівчиною-змією. Вона лежала карічкою, як ковбаска на сковорідці. Тіло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чілочка здіймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дівча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платинка, що шнурком оперізувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят і в пупок було засилено крихітні срібні дзвіночки. Великі сіряво-сині очі (такі і в мене) скліли в нерухомості. Повіки її не кліпали.
Та ось циганчук торгнув бубон і шийка змії здригнулася, дрібні брижі перебігли шкірою. Вузенькі бліді губи розтулилися, й звідти стрільнув роздвоєний язичок, зателіпався, як у правдешньої змійки. Шия видовжилася, і жало торкнулося чінговика на циці, на одній, на другій, на пупі. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвін: «Цінь-дзіньцень-дзеньцюнь-дзюнь» Людська гуща заревіла з утіхи й тісніше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батіжок кротона обпік йому пальці.
Укопали сторчма струганий стовпець, і дівчина умліока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на одній нозі танцювала під лампою, ламала натроє-начетверо свою безкісткову плоть. І в такт її дивовижних хилитань упліталися срібні нути: «Цінь-дзіньцень-дзеньцюнь-дзюнь» Сипалися, ніби монети, на задерті голови присоловілого юрмища.