Я торкнувся каменя він справді здавався теплим. І неначе сам горнувся до долоні. Як довірливе плече рідної жінки. Того дня ми багато говорили про релігію. Власне, це слово вживав я, бо Світован його не дуже любив. Замінював на інше побожність.
Побожність, казав, це передусім довіра й надія. Те, на чому ти стоїш і чого тримаєшся завжди й у всьому. («Хребет душі, твердь серця».) Правдива побожність пронизує все життя, щоденно, щомиттєво. Вона є не лише розумінням сенсу життя, а й настроєм, що промениться з цього розуміння. Тому вона несе радість і світло, у якому живеш, це і є належність до Бога. І з Ним ти живеш у вічності вже тепер. І завжди. І твердий у цьому, бо маєш взірцевий приклад приклад Ісуса.
Запитував я й про інших пророків Будду, Конфуція, Лао-Цзи, дуже модних на той час, чиї трактати в блідих копіях ми передавали з рук у руки.
Ся захопленість від культурної втоми і лінощів душевних. Бо легше прийняти пасивну покірність, ніж повсякчасне творення любови, до якого веде Ісус. Він казав: «Будьте, як голубка і змія». Себто не лише покірні й кроткі, а й проникливі, і кмітливі, і кусючі для зла. Любов то служіння, праця, безнастанна робота в Божому винограднику.
Чому саме це вчення істинне? допитувався я, учорашній кореспондент відділу пропаганди й агітації.
Бо воно пахне живою правдою. Воно завжди свіже й невичерпне у своїй глибині, рідне душі, бо несе найчистішу людяність і примирення.
Примирення з чим?
Ісус приніс два великі примирення. Він примирив нас із Богом і з самими собою. Себто гріх зробив відкупним, подоланним. І навчив: перш ніж прийняти Господа й полюбити ближнього, маємо прийняти й полюбити себе, дитину Божу. Любов се і звільнення, се і мужність, і сила духу.
Чому ж тоді такі розумні люди, як ваш Кадочніков, так важко приходять до Бога?
То лише сам Бог знає. Усі знають, що Він є. Усі. Але прийняти його декому заважає гординя й страх. Що є одне й те ж Був у мене приятель-гімназист. Зустрів дівчину, у яку нараз залюбився. Однак побоявся знайомитися з нею. Коли ми се влаштували для нього, він злякався, що не сподобається їй. Вона відкрила йому серце, та він боявся любити її, бо вважав себе недостойним її. Коли врешті зійшлися, весь час боявся втратити її Так і з Богом. Бог се вибір, раз і назавжди! Вибір порятунку. «Навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим». До Бога йдуть довгою дорогою. І в самоті
Говорили ми і про гріх, який він називав «великою несвободою», і про молитву.
У молитві відкривається промисел Божий. Ісус дуже вболівав, щоб люди молилися. Щоб не були схожі на того жебрака, який вважав, що йому зобовязані давати й за се не треба дякувати Лише молитва відкриває канал до Бога. Лише вона дає Йому знак, що ми просимо втручання. Його участи в нашому житті.
Пригадую, з яким рідкісним для нього піднесенням, з яким надихом говорив він тоді про ці речі.
Життя се шлях, яким ти йдеш. Життя се місце, на якому стоїш. Життя усе, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою і як ти стоїш, залежить твоє життя. Себто все залежить від основи. А основа се Бог.
Верталися ми назад прозорими осиковими перелісками, і моя долоня довго ще відчувала теплу шерехатість монашого каменя. Я попросив свого супутника розповісти більше про Іларія.
Що казати? Він мало повідав про себе. Більше молився. Памятається, я хотів принести йому якогось гостинця й запитав, що він любить. «Я люблю дощ», одказав отець Іларій.
Потім, уже вдома, ми мовчки сиділи в ранньому присмерку, й благість вечора огортала наші плечі лагідним теплом бабиного літа. Здавалося, що десь поряд стоїть на чатах дух-охоронець і ніщо в цьому світі не таїть небезпек.
Вино з яблучним медом
Якщо приснився мед це на щастя.
Стара приказка
Я забув купити цукор, коли спускався в село, сказав я, допиваючи гіркуватий ранковий чай із глоду й гілочок дички-груші.
Старий глянув на мене здивовано, дитинно. Ніби про такий продукт, як цукор, уперше чув. Справді, про нього ми досі взагалі не говорили. Та, може, ота дитинність була викликана тим, що перед ним стояла дитина, нерозумна у своїх забаганках.
Вино з яблучним медом
Якщо приснився мед це на щастя.
Стара приказка
Я забув купити цукор, коли спускався в село, сказав я, допиваючи гіркуватий ранковий чай із глоду й гілочок дички-груші.
Старий глянув на мене здивовано, дитинно. Ніби про такий продукт, як цукор, уперше чув. Справді, про нього ми досі взагалі не говорили. Та, може, ота дитинність була викликана тим, що перед ним стояла дитина, нерозумна у своїх забаганках.
Овва, я годую тебе гірким, квасним і пісним і геть забув, що молодому мозку треба солод. Глянув крізь віття в небо, зчитуючи щось там, тоді під ноги й сказав: Добре, увечері будемо пити солодкий чай.
Літо стояло сухостійне, і яблука гупали на затверділу землю, відмірюючи ледве не хвилини. І з шурхотом котилися вниз, у ярок, заглушений терням. Яблуневий ряд саду стояв на крутому схилі. Яблука треба було рятувати. Ми вдарили нижче кілки й заходилися сплітати з ліщини невисоку лісу, десь на два вершки. Тепер плоди, що скочувалися з берега, зупинялися біля нашої загороди. Я помагав їм іще й тичкою. А старий пішов «ладити медоварню». Мене, як завжди, новий його пристрій розчарував примітивною простотою. І викликав чергове подивування: знову з нічого робилося щось. Із закуреної бляхи, яка служила тут на всі випадки життя, було вигнуто деко на подобу мушлі, збоку воно сходило донизу воронкою. А згори щільно прикривалося іншим листом бляхи. «Медоварня» стояла на трьох великих каменях. Між ними вже потріскувало кострище.