Він і домовлявся. Було, що й приповідав уголос: «Ілля Пророк, я вже промок. Лий рясніше на город, дай багатий зарод». Або коли білив дерево: «Я твоє тіло білю, а ти моє нагодуй».
Ніколи не збирав урожай дочиста, залишав хоч ягідку, хоч плід на «будучне сповіння». Давав дечому й на землю впасти. А перший огірок, памятаю, прикопав у землю. Так і перший гриб у лісі. Насіння відбирав із ліпших плодів. Якось уважно придивився до зернятка на долоні: «Ся насінина прийшла до нас бозна з яких часів, а може, і світів. Усяке життя не є само по собі, а є подовженням того, що було до нього». І підніс до рота. То було зеренце коріандру. Він казав, що воно очищає й відмолоджує. Досить одне спожити на день.
Там, у Горовому гнізді, ми застали дещо й готове, дивом збережене з минулого року. Та ж морква. Вона чудесно збереглася в землі, прикрита товстим шаром листя. Восени він зрізав ботву й укрив моркву на зиму. Казав, що є й інший спосіб, але більш клопітний: обмастити морквини мокрою глиною й висушити. У пивниці лежали буряки та яблука, перекладені лісовим мохом. І купка картоплі, пересипана мятою і щільно вкрита папороттю. Та найбільше мене вразило інше «консервування». Часом хворі приносили нам якісь продукти мясо, масло, мед. А ми пускалися в лісові ходки на кілька днів.
Що буде з нашими припасами? занепокоєно спитав я. Їх не вберегти.
Самі себе збережуть, спокійно відповів він. Поклав масло й мясо в баночки й залив медом. Тепер можемо йти хоч на півроку, а їді нічого не буде.
Так воно й було. Доти я не міг би й припустити, що можна прожити літо без магазину, без грошей. Сад-город справно годував нас. І був жаданою зеленою гаванню, у яку ми поверталися з просторових мандрів. Завершували тут денні труди.
Самі себе збережуть, спокійно відповів він. Поклав масло й мясо в баночки й залив медом. Тепер можемо йти хоч на півроку, а їді нічого не буде.
Так воно й було. Доти я не міг би й припустити, що можна прожити літо без магазину, без грошей. Сад-город справно годував нас. І був жаданою зеленою гаванню, у яку ми поверталися з просторових мандрів. Завершували тут денні труди.
Любив мій садівник у жарку годину чи під вечір прилягти під розлогою горішиною. Це було найбільше дерево нашого саду. Я сідав збоку, і ми звільна блукали очима в кроні, прислухаючись, як тихо ворушиться десь у глибинах коріння. І здавалося, що дерева справді ростуть із неба. Як він казав: «Усе суще проростає на землі з небесних зернят. І ми також».
Час гуснув разом із сутінками, і ми відтягували ніч, щоб якомога пізніше попрощатися з садом до завтра. Наприкінці зазвичай він казав щось про грядущу погоду: «Мальва вхлюпла, і жимолость густо пахтить задощить»
Потім ми облягалися, залишивши освячені спокоєм дерева й камені сторожити ніч.
Ми спали, і під високим небесним шатром спав наш сад.
Монах, який любив дощ
З бігом років вертаю памяттю в те літо й розумію, що то були дні світящі. Штудії, як сказав би він, під небесним шатром. Дні, сповнені науки дякувати. Дякувати всьому і за все. Навіть пневі, на який ти присів. І науки відкритості. («Природа обнімає мене, а я її».) І свобода полегкості, коли послуговуєшся мінімумом речей, із якими живеш у мирі. «Усе нам дається без поклажі». І тиха «слада» простого тривку, коли «кожний твій ранок мудрий і добрий». І пожадливе збирання вражень, які стають «ключами до сього світу».
Одна з мандрівок привела нас до Обавського каменя. Я чув про це лихої слави місце, оповите флером забобонів. Під похмурою брилою лежали згарки смолоскипів і рясно цвів мак. Лише тут, у цьому місці. Квіти проросли, пояснив старий, із насіння, яке густо розсівають довкола для відьом і повітруль, що збираються тут на опівнічні шабаші. Начебто вони не годні взятися за свої темні діла, доки не визбирають усе до останньої мачини. А тоді вже й когути проголосять світанок
Люди справіку тягнуться до камяних бовдурів. Либонь, ведуть їх скамянілі в страху й марновірстві душі. Але я покажу тобі инший камінь. Направду знаменитий камінь терпіння.
Ми занурилися в зарослі й кроків за триста вперлися в обвалений насип, заглушений терном. Горбик у терновому вінку. Біля куща ракової шийки присіли на трухляву колоду. Він, мій навчитель, ніколи не сідав на голу землю й мені не велів. «Земля сього не любить і в помсту за таке витягне з тебе силу. Не гоже її гнівити із землі все проростає, у тому числі й слово».
Переже тут була печера Божого чоловіка Іларія. Полишив розорену обитель і тут, у схимі, добував свій земний вік. Годувався хащею. Ачей, із медвяної роси жив, як комашина. Не знаю, як з голодом, а від холоду спасався дивним робом брав камінь і ходив із ним довкола землянки, молячись. Так зігрівався. Цілу галяву протоптав. Та й камінь обчухав долонями до круглоти. Ось він камінь.
У траві сіріла голова ніздрюватого валунця, поплямована білилами птиць. Щось направду підказувало, що то не простий уламок дикої скелі. Познака людських рук відбилася на ньому.
Можеш торкнутися. Ще не вивітрився той нагрів, молитовне тепло. І Кадочніков се відчув.
Хто?
Кадочніков, мій колимський побратим. Дуже вчений чоловік, геолог. Гостював у мене, я водив його по горах, привів і сюди, до монаха. Іларій сказав йому: «Любий ти Богу. Тому й відкриває тобі добрі дороги і добрих людей». Кадочніков розсміявся: «Я не вірю в Бога». «Се нічого, синку, головне, що Він у тебе вірить». Той ще гучніше засміявся на ті слова. Придивлявся до каменя. А потім мені каже: «Се твердий зернистий граніт. Але не розумію, чому він такий теплий на дотик? На сирій землі, у затінку і теплий! Може, магматичного походження? У вас тут були вулкани?» «Не знаю про вулкани, та знаю, що камінь роками носили біля гарячого серця, шептали над ним молитви» Кадочніков умер від раку. Ще встиг викликати мене телеграмою на телефонні перемовини. «Я відходжу, брате, сказав. Біль уже сам себе зжер. Тіло не болить, але в душі холодно й темно, гірше, ніж у колимській шахті. Та знаєш, мені приснився старець. Із тим каменем теплим, памятаєш? Він знову повторив ті слова що Бог вірить у мене Як гадаєш, що се означає?» «Се означає, що Він і справді з тобою, брате». «Дякую тобі, що повів мене тоді на ту гору, сказав Кадочніков. Скільки вершин я скорив у житті, та ся, мабуть, була головною»