Господи, невже душа за спиною стоїть?!
Уклякла на коліна, помолилася, щоб прийняв Бог душу загиблого, а собі попросила від нього прощення і йому все простила. Нагріла води, укинула пахучої трави, узяла чисту пеленку й обережно стала обмивати понівечене тіло. Свічка почала горіти рівно і ясно, без диму. Поголила чоловіка, скропила одеколоном, як він це любив, убрала в чисту одежу й розчесала. Потім налила погарчик горілки й поклала на край стола. Глянула через плече на свічку і здеревяніла вогник горнувся в бік молодої на фотографії, наче хотів обняти її Упала чоловікові на груди й проплакала до ранку.
Гадала, може, це привиділося їй від потрясіння. Проте коли споряджала другого небіжчика, проробила той самий експеримент. Усе повторилося. Тоді рідних попросила помолитися та з облегшеним серцем попрощатися з померлим. І душа відійшла з миром. Виходить, розмірковує жінка, у перші дні вона важко покидає тіло, ще чує його біль, а ще гостріше біль сердечний. Ось це й треба вгамувати, полегшити. Дитина заходиться панічним плачем, коли чужі руки лікаря чи повитухи виривають її з рідного материнського лона. Так, напевно, і після смерті. Лишень тоді плаче душа.
Напівписьменна мукачівка до цього дійшла сама. А от київська вчена-геолог Зоя Митрофанівна Гречишникова присвятила вивченню цих незбагненних явищ десятиліття досліджень, які тепер всерйоз опрацьовують науковці Німечини та США. Ось що вона пише: «Мої спостереження над біополем, чи біокаркасом, людини привели мене до такого висновку: коли людина помирає, після смерті власне її біополе не зникає, не розчиняється в безвісті. Зясовується, що протягом перших девяти днів над постіллю померлої людини, над її фотографіями постійно присутнє її власне біополе. Це визначається дуже просто: моя антена робить стільки обертів, показує стільки градусів, скільки показувала б на людині, якби вона була живою От коли людина померла, то її фотографія, її ліжко ніби затримують її біополе. Але на девятий день, саме в той час, коли людина помирала, це її біополе зникає і з фотографій, і з ліжка. На сороковий день знову це саме біополе померлої людини зявляється над її фотографіями й над її постіллю. Знову ж таки, о тій самій порі, у ті самі години і хвилини, коли вона помирала. Зявляється лише на добу. Я простежувала цей феномен і далі виявилося, що протягом року цей біокаркас періодично зявляється в домі, але не можу встановити тут якусь певну періодичність»
А може, це і є доказ безсмертя душі, що багато віків проповідує церква. Але виражений іншими словами безсмертя матерії. Доказ цілісності нашого матеріального світу.
Живе і мертве де грань переходу одного в інше?! Нас завжди супроводить цей таємничий інтерес до тих, хто переступив останню межу. Що він думав і казав перед тим, як почувався? Усе це не випадково, пояснює Ержі-нейні. Якщо людина пішла з добром і легко, ця полегкість передасться близьким. Біля труни хочеться постояти довше, хтось несамохіть намагається торкнутися тіла, наче підзарядитися залишками енергії померлої людини. Підмічено, що за таких обставин удова чи вдівець навіть якісно змінюються фізично й духовно. Світлою печаллю позначені їхні обличчя, а душа стає добрішою й мудрішою. Дуже часто після смерті деяких людей в родині одразу ж народжується дитина. Такі діти виростають сильними, здоровими й розумними.
Але буває й навпаки, коли помирають у муках і з прокльонами або не встигнувши покаятись у важкому гріху. Тоді й похорони гнітючі, складні, повязані з казусами. І рідним потім у домі не таланить, занепадають справи, які небіжчик розпочав.
Мертві не тільки залишають нам останнє «прости», але й своє благословення. Уважають доброю прикметою, якщо молоді люди познайомились на похороні чи поминках. А шлюб їхній буде «до смерті», якщо це знайомство чи взаємний потяг сталися під час нічних сидінь біля небіжчика. Природа неначе закодовує їх на відтворення втраченої прогалини в роді людському. Може, цим пояснюється незрозуміла й така недоречна сексуальну збудженість чоловіків і жінок на похоронних церемоніях та після них
Ержі-нейні допомогла не одній удовиці й розлученій сприянням своїх мерців. Таким жінкам частіше треба бути на похоронах, намагаючись торкнутися або поцілувати покійного. Це надійно привертає того, кого вони обрали. Дехто вчащає на ховання з іншої причини: щоб пильно стежити, чи не впаде щось з труни. Ця річ, яку небіжчик не хоче брати з собою в землю, може принести велике багатство, а може й велике нещастя, хворобу, смерть.
Тому всі свої процедури бабка робить завжди при запнутих вікнах, дзеркалах, при свічці й бажано в кімнаті, де найбільше любив бути покійний. Але в жодному разі не у ванні. Воду після миття треба одразу ж вилити за ворота, щоб її не напилися тварини, і не під фруктові дерева. Обстрижене волосся, нігті спалити, а одяг після прання віддати з доброю дякою жебракам. Небіжчику не треба там і прикрас, але їх треба одразу ж зняти після агонії, бо потім йому буде важко з ними «розлучатися». І це повинна робити найближча рідня. Якщо були повязки чи монети на очах, їх треба кинути в могилу. Один синок двадцять доларів їй давав, щоб повиривала в батька золоті коронки. Пішла, навіть гроші за свою роботу не взяла.